Збірник матеріалів 10-ї НПК "Музична Полтавщина"

Версія для друкуВерсія для друку

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
УПРАВЛІННЯ  ІНФРАСТРУКТУРИ  ТА  ТУРИЗМУ

 

ПОЛТАВСЬКИЙ  КРАЄЗНАВЧИЙ  МУЗЕЙ
ІМЕНІ  ВАСИЛЯ  КРИЧЕВСЬКОГО

 

 

 

 

 

«ЕКСКУРСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ – РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ.
МУЗИЧНА ПОЛТАВЩИНА»

збірник матеріалів 10-ї науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження
Миколи Віталійовича Лисенка

 

 

 

 

Полтава – 2017

 

УДК: 78.071.1:06.076

ББК: 85.313(4-УКР)6-8

          Е 45

 

 

Рекомендовано до друку Вченою радою Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського
(протокол № 2 від 29.03.2017)

 

 

 

Видання здійснено управлінням інфраструктури та туризму
Полтавської обласної державної адміністрації

 

 

РЕДАКЦІЙНА  КОЛЕГІЯ:

 

КАРЛАШ Л.В. – головний спеціаліст відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації;

МОКЛЯК В.О. – заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Заслужений працівник культури України;

НІКОЛАЄВ І.Ю. – заступник директора комунальної установи «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради;

СУПРУНЕНКО О.Б. – директор Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, кандидат історичних наук, Заслужений працівник культури України.

 

 

ВІДПОВІДАЛЬНА  ЗА  ВИПУСК:

 

ГОНТАРЮК Н.Е. – начальник відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації.

 

 

 

НАУКОВИЙ  КОНСУЛЬТАНТ:

 

ОНІЩУК Л.М. – заступник начальника управління інфраструктури та туризму Полтавської обласної державної адміністрації, кандидат педагогічних наук, Заслужений працівник культури України.

 

 

ПРОГРАМА
10-ї
науково-практичної конференції
«Екскурсійна діяльність – реалії та перспективи. Музична Полтавщина»,
присвяченої
175-річчю від дня народження Миколи Віталійовича Лисенка

 

Дата та час проведення: 21.02.2017,  початок о 12.00 год.

Місце проведення: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського  (м. Полтава, вул. Конституції, 2).

Колесников Олександр Євгенійович – начальник управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації: «Вітальне слово»;

Супруненко Олександр Борисович – директор Полтавського краєзнавчого музею ім. Василя Кричевського, к.і.н., Заслужений працівник культури України: «Вітальне слово»;

Оніщук Лариса Миколаївна – заступник начальника управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації, к.п.н., Заслужений працівник культури України: «Про підсумки роботи туристичної галузі Полтавщини за 2016 рік та завдання на 2017 рік»;

Павлов Віталій Володимирович – начальник відділу туризму та культурної спадщини управління культури Полтавського міськвиконкому: «Застосування інноваційних технологій при організації туристично-екскурсійних маршрутів»;

Богодиста Ліна Вікторівна – директор Обласного методичного кабінету навчальних закладів мистецтва та культури, викладач Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка: «Слово про Лисенка»;

Чернов Анатолій Андрійович – Почесний голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Віртуальна екскурсія «Музична Полтавщина»;

Ніколаєв Ігор Юрійович – заступник директора комунальної установи «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради: «Туристична розвідка як засіб апробації екскурсійного маршруту (по туристичному маршруту «Музична Полтавщина»)»;

Павленко Наталія Олександрівна – доцент кафедри музики, проректор з виховної роботи Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, к.п.н.: «ПНПУ ім. В.Г. Короленка як осередок розвитку культури і мистецтва на Полтавщині»;

Ольховська Людмила Василівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В.Г. Короленка: «В. Короленко і М. Лисенко: зв’язки родинні та духовні»;

Стороха Євгенія Всеволодівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського: «Участь М.В. Лисенка у відкритті пам’ятника І.П. Котляревському в м. Полтаві»;

 

Коваль Вікторія Миколаївна – завідуюча сектором мистецької літератури та медіа-ресурсів Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара: «Значення етнографічно-фольклорної діяльності М. Лисенка для українського національного відродження»;

Пащенко Вікторія Вікторівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного: «Невмирущій вінок слави віщого Бояна Миколи Лисенка»;

Тютюнник Ольга Дмитрівна науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного: «Творча спадщина композитора М.В. Лисенка в культурно-освітній діяльності музею Панаса Мирного»;

Кулинич Тамара Володимирівна – голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Всесвітнє слово українського бандуриста Григорія Китастого»;

Годзенко Володимир Дмитрович – заступник директора з обліку і збереження музейних цінностей Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Заслужений працівник культури України;

Гонтарюк Наталія Едуардівна – начальник відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації: «Цікавинки» із життя Миколи Лисенка»;

Дяченко Тамара Миколаївна – директор Лубенського краєзнавчого музею: «Шевченківський дух Лисенкового хору».

 

 

Оніщук Л.М. – заступник начальника управління інфраструктури та туризму Полтавської обласної державної адміністрації, кандидат педагогічних наук,
Заслужений працівник культури України

 

ПРО ПІДСУМКИ РОБОТИ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ ПОЛТАВЩИНИ
ЗА 2016 РІК ТА ЗАВДАННЯ НА 2017 РІК

 

З розвитком туризму нерозривно пов’язане майбутнє України. Сьогодні, як ніколи, ми відчуваємо готовність держави до втілення у життя проектів державно-приватного партнерства, спрямованих на розвиток внутрішнього і в’їзного туризму, що безсумнівно сприятиме добробуту наших громадян і формуватиме привабливий імідж держави на міжнародній арені.

Основним завданням туристичної галузі області є – збільшення туристичних потоків, формування позитивного іміджу області, популяризація культурної спадщини та духовних надбань шляхом створення нових туристичних маршрутів.

Область має все необхідне для розвитку туризму: природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси.

На даний час природно-заповідний фонд (далі – ПЗФ) Полтавської області налічує 387 територій та об’єктів загальною площею майже 142 тис. га, що складає близько 5 % від площі області, з них 30 об’єктів – загальнодержавного значення, із загальної кількості яких лише для 4 категорій територій та об’єктів ПЗФ рекреаційна функція є цільовою. Це національні природні парки («Пирятинський» і «Нижньосульський»), Хорольський ботанічний сад, де створення туристичної та рекреаційної інфраструктури стане можливим після утворення їх адміністрацій і належного їх функціонування, розроблення та затвердження в установленому порядку Проекту організації територій, а також дендрологічний парк загальнодержавного значення «Устимівський», парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва «Ковпаківський», «Хомутецький», «Березоворудський»,
«Полтавський міський», на територіях яких у наявності мережа стежок і доріжок, забезпечується проведення екскурсій і масовий відпочинок населення, здійснюється догляд за насадженнями, вживаються заходи щодо збереження композицій із дерев, чагарників, трав’яних газонів.

У липні 2016 року Указом Президента України в с. Крива Руда Семенівського району Полтавської області створено 2-й в області дендрологічний парк загальнодержавного значення «Криворудський», яким опікуються працівники комунальної установи «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради. На території дендропарку облаштовані туристичні стежки, місця для відпочинку, різноманітні ландшафтно-тематичні композиції з рідкісними та екзотичними рослинами, сучасний штучний став, який став домівкою для чудових лебедів та інших водоплавних птахів.

До послуг туристів музейні заклади: 38 – державних, 108 – громадських (з яких 38 мають статус «народних») та 1 – національний. Загальна чисельність експонатів усіх категорій музеїв становить близько 700 тис. одиниць збереження.

В області динамічно розвиваються основні види туризму: оздоровчий, активний, спортивний, культурно-пізнавальний, культурно-етнографічний, релігійний, паломницький. Швидкими темпами розвивається та користується великою популярністю промисловий туризм (м. Горішні Плавні, Гірничо-збагачувальний комбінат).

Перспективним є культурно-пізнавальний туризм, активно використовуються етнографічні маршрути (Опішня, Миргород, Пирятин – кераміка, Решетилівка – вишивка та ткацтво, Карлівка – писанкарство) з використанням народних промислів та ремесел, їх збереженням та відновленням, організацією майстер-класів. Розроблений та ефективно використовується фестивальний туристичний продукт у містах та районах області, зокрема, серед новозаснованих набуває популярності обласний фестиваль «Гастрономічна гостинність Полтавщини» та туристичне культурно-мистецьке свято «Пісенні мандри». Відродився «Мазепа-фест».
За громадської ініціативи засновано та набуває обертів Опішнянський фестиваль натуральної їжі та Фестиваль-квест «Борщик у глиняному горщику» (с. Опішня, Зіньківський район), Фестиваль «Білецьківський край – полуничний рай» та Гастрономічний фестиваль «Гарбузовий фест-квест»  (с. Чечелеве, Кременчуцький район).

Серед основних туристичних подій районів та міст області, що мають туристичну привабливість та проводяться за безпосередньої організації районної влади, можна назвати «Пісні бузкового гаю»  (Диканський район); Всеукраїнський екофестиваль «Лель» (с. Крива Руда, Семенівський район); обласне свято «Купальські ігри на батьківщині М. Гоголя» (с. Гоголеве, Шишацький район), Національний Сорочинський ярмарок (Миргородський район), та багато інших, під час яких проводяться презентації, виставки-продажі виробів народних майстрів стали невід’ємною частиною туристичних атракцій, які так ваблять туристів. Важливою складовою діяльності Управління є підтримка народних промислів, яка сприяла створенню творчих майстерень декоративно-ужиткового мистецтва за різними напрямками.

Істотний вплив на розвиток економіки області здійснює внутрішній туризм, саме той, що направляє потік туристів на відпочинок в область. Систему обслуговування туристів в області складають заклади розміщення (готелі, мотелі, кемпінги, санаторії), громадського харчування (кафе, ресторани, бари), заклади відпочинку та розваг, заклади культури (театри, кінотеатри, музеї) та туристичні фірми, що здійснюють розроблення маршрутів та їх туристично-екскурсійний супровід. Перспективним у Полтавській області є розвиток сільського зеленого туризму з використанням природного, матеріального та культурного потенціалу місцевості. Проведена спільно з Міністерством агропромислового розвитку певна робота по створенню у 5 районах області агро-рекреаційних кластерів. Серед новацій року – робота з сільськими та селищними головами спільно з Центром підвищення кваліфікації державних службовців та осіб місцевого самоврядування, в тому числі – лекції й навчальні поїздки по районах області, адже саме від них залежить розвиток осередків зеленого туризму у громадах.

Розвиток туристичного бізнесу забезпечує 223 туристичних фірми (із них 10 – туристичні оператори). За останні 5 років їх кількість збільшилась на 50 %, що свідчить про перспективи розвитку галузі туризму, попиту на туристичні послуги та підтримку підприємницької ініціативи.

Реєстр екскурсоводів області складається із 210 фахівців, який постійно поповнюється новими кадрами. Функціонує більш ніж 70 закладів розміщення та 86 осель зеленого туризму.

Джерела мінеральних лікувально-оздоровчих вод ефективно використовуються у 12 санаторно-курортних закладах, які розміщуються у Великобагачанському, Новосанжарському, Миргородському, Зіньківському районах. Розвитку санаторно-курортної сфери області сприяло прийняття Закону України «Про оголошення природних територій міста Миргорода Полтавської області курортом державного значення». ПрАТ лікувально-оздоровчих закладів «Миргородкурорт» нині є однією із найбільш потужних санаторно-курортних систем в Україні та поширює досвід за межі регіону. Представництво області постійно бере участь у Міжнародних, Всеукраїнських, Міжрегіональних виставкових заходах, що сприяє популяризації обласного туристичного продукту.

Рішенням третьої сесії Полтавської обласної ради сьомого скликання від 29.01.2016 № 32 затверджено Обласну програму розвитку туризму і курортів на 2016-2020 роки. Програма розроблена відповідно до чинного законодавства України і враховує основні вимоги законів України «Про туризм», «Про курорти» та спрямована на реалізацію положень Стратегії розвитку туризму і курортів, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2008 р. № 1088-р. Основними напрямами реалізації програми є: реалізація політики держави у сфері туризму і діяльності курортів на Полтавщині; оптимізація системи управління сферою туризму і діяльністю курортів; забезпечення оптимального середовища сталого розвитку туризму в області; інноваційний підхід до управління конкурентоспроможністю обласного та районних туристичних продуктів; просвітницька діяльність та науково-освітнє забезпечення сталого розвитку туризму.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 року № 385 «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року» розроблено Стратегію розвитку Полтавської області на період до 2020 року за участю експертів проекту Європейського Союзу «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні». В розділі «Туристична галузь», основні операційні цілі та завдання Стратегії передбачено: що загострення конкуренції на міжнародному туристичному ринку за перерозподіл глобального туристичного потоку зумовлює посилення ролі органів виконавчої влади у формуванні, просуванні національного та регіональних туристичних продуктів,  створенні сприятливого клімату для розвитку сфери туризму, залучення інвестицій у розбудову туристичної інфраструктури, створення об’єктів відпочинку та додаткових робочих місць.

Розвитку туристично-рекреаційної сфери області сприяє: проведення екскурсійно-методичних подорожей, інфотурів, навчальних поїздок, прес-турів для фахівців туристичної галузі різної форми власності. Під час заходів надавались методичні поради щодо організації основних об’єктів туристичного відвідування, популяризації культурної спадщини області, розробки нових маршрутів та послуг. Минулого року область відвідали туроператори з 7 регіонів та провідних ЗМІ України, вийшли дуже цікаві публікації в журналах «Міжнародний туризм», «Наталі» та ін.

Проведення конференцій, круглих столів, навчальних семінарів для власників агроосель, підприємств, керівників туристичних фірм, санаторно-курортних, готельних закладів дозволяло встановлювати партнерські стосунки влади, бізнесу і громадськості для забезпечення розвитку туристично-рекреаційної сфери. В 2016 році започатковано туристичні інтерактивні презентації районів, успішно презентували тур продукт у Полтаві – Гадяцький, Диканський, Решетилівський, Карлівський райони, у Миргороді – Решетилівський район та Омельницька отг Кременчуцького району.

Виготовлення різноманітної рекламної продукції: оновлення біг-бордів, туристичних буклетів, каталогів, проспектів, флаєрів; встановлення вказівників до основних об’єктів історико-культурної спадщини: музеїв, культових споруд сприяє поширенню інформації про основні об’єкти та маршрути, розвиток різних видів туризму і заходів туристичного спрямування в області та за її межами.

Керівництвом управління інфраструктури та туризму облдержадміністрації постійно висвітлюються питання галузі в ЗМІ, за рік опубліковано більше 15 публіцистичних матеріалів, статей у різних виданнях, систематично наповнювався інформацією веб-сторінка Полтавської обласної державної адміністрації «Полтавщина туристична». Опрацьовано та розміщено інформацію про 40 культурно-мистецьких подій, 15 маршрутів, які сприяють національно-патріотичному вихованню молоді. Функціонує та постійно наповнюється інформацією про заплановані та проведені туристичні заходи відповідна сторінка в мережі Фейсбук.

Отже, за потенціалом для розвитку туристичного та курортно-рекреаційного бізнесу Полтавська область є одним з найперспективніших регіонів України. Полтавщина має надзвичайно привабливі на фоні інших регіонів умови, зокрема, вигідне геополітичне розташування, наявність унікальних у європейському та світовому масштабах культурних та природних об’єктів. Однак для того, щоб ці об’єкти реально та ефективно використовувалися з метою розвитку туризму, необхідно вирішити проблемні питання на державному рівні.

Постановою Верховної Ради України від 13 липня 2016 року № 1460-VIII
«Про Рекомендації парламентських слухань на тему «Розвиток туристичної індустрії як інструмент економічного розвитку та інвестиційної привабливості України» передбачено вирішення ряду цих проблем.

Всі ми працюємо задля того, щоб забезпечити країні розквіт і процвітання, нашим співвітчизникам і гостям – якісний відпочинок, бізнесу – прозорі і зрозумілі правила роботи на ринку.

 

 

Богодиста Ліна Вікторівна – директор Обласного методичного кабінету навчальних закладів мистецтва та культури, викладач Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка

 

СЛОВО ПРО ЛИСЕНКА

 

Національна музика кожного народу базується на його народній мелодиці. Великий інтерес і любов до української народної пісні зародились у Миколи Віталійовича Лисенка з дитячих літ і продовжувались протягом усього творчого шляху композитора.

В 2017 році Лисенку виповниться 175 років від дня народження. І сьогодні, на Батьківщині Лисенка, в його ювілейний рік, в стінах Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка неможливо не згадати про титана української культури, який заклав міцний фундамент для розвитку і розквіту мистецтва України.

Про Миколу Лисенка як людину, митця і громадянина сказано дуже багато гарних слів численними його сучасниками: Садовським і Цесовичем, Л. Українкою і Кропивницьким, Кобилянською і І. Франко, П. Мирним і Яворницьким, Коцюбинським, Нечуй-Левицьким, Карпенко-Карим, Чайковським і Стасовим, іншими діячами «Могучої кучки».

Микола Віталійович – один із представників української інтелігенції. Він володів німецькою, французькою, російською мовами. Здобувши освіту в пансіоні та двох консерваторіях Лейпцігській та Петербурзькій, які прекрасно закінчив, Лисенко був високо ерудованою людиною свого часу.

Якщо всі його чудові людські прикмети зібрати до купи, то вони зливаються в одну найістотнішу щодо М.В. Лисенка рису – самовідданість, ця риса виявляється у всіх його вчинках як у приватному житті, так і в усій громадсько-творчій діяльності.

М. Лисенко ще змолоду відзначався гострим потягом до спілкування з найширшими громадськими колами. Серед тих, кого він знав, були люди різного фаху, стану, світогляду, але здебільшого такі, що поділяли його демократичні погляди. Дуже доступний, прямий, безпосередній у своїх стосунках з людьми, Микола Віталійович викликав до себе не лише прихильність, а й почуття щирої товариської любові. Не дивно, що Миколу Лисенка називали «кобзарем», хоч він ніколи не грав на бандурі, але спів народних музикантів і поезія Кобзаря Т.Г. Шевченка надихали його творчість і робили їх близькими.

Дуже часто Лисенко згадував такі рядки Шевченка: «Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаї, Над чистим ставом край села», згадував тоді, коли мова йшла про його батьківщину – злиденні, забуті і самим Господом Богом Гриньки, де в 1842 р. 22 березня в родині дворянина, що походила з козацького роду і народився композитор. Невеличке сільце, загублене серед неосяжних степових просторів Полтавщини, воно мало чим відрізнялось від сотень таких же сіл на дореволюційній Україні. Саме тут над ним зіткнулись два цілком протилежних віяння: з одного боку – французька мова, манери і аристократична бундючисть (мати і гувернантка), а з другого – українська мова (бабуся, няня), пустощі, та надмірна простота манер. За виразом нашого сучасника – праправнука Лисенка теж Миколи Віталійовича, і теж музиканта: «М. Лисенко замінив козацьку шаблю на диригентську палицю, а зброєю боротьби за незалежність України зробив рідну пісню».

Полтавщина… Славетна наша Полтавщина щедра на таланти. Це край, в якому визрів могутній талант Лисенка. Йому по праву належать слава засновника, основоположника української класичної композиторської школи, найвидатнішого представника музичної культури дореволюційного періоду.

З його ім’ям пов’язана ціла епоха становлення не тільки професійної музики, театру, а й музично-театральної освіти на Україні. Лисенко не є першим композитором українського походження,– до нього українська музика мала багатьох видатних представників, але він перший, хто свідомо створив всі основні жанри і форми професійної музики на основі народнопісенної української спадщини. Його роль на Україні аналогічна ролі М.І. Глінки в Росії, Ф. Шопена – в Польщі, Е. Гріга – в Норвегії.

Видатний композитор і піаніст-віртуоз, організатор і талановитий хоровий диригент, вдумливий педагог, вчений-фольклорист, етнограф, активний, прогресивний і визначний музично-громадський діяч, сіяч музичної культури серед широких мас – ось скількома зреалізованими можливостями обдарувала Миколу Лисенка доля, яка була для нього щасливою, бо ще за життя композитор мав визнання і всенародну любов.

Лисенко родився з чулою душею. Скрізь у житті вірно бачив він правду і красу, і глибоко переймався ними. Найвищою красою, відповідно до його натури була музика, найбільшою любов’ю – рідний край. Ці два чуття злилися в єдине, нероздільне, могутнє. Любов до рідного краю давала натхнення музиці, а музика зароджувала в серцях кохання до свого рідного, і справді була стихією цієї прекрасної духом і тілом людини. Кохаючись у пісенній творчості українського народу, Лисенко широко використовував народні мелодії у своїх музичних композиціях.

І до яких би жанрів, тем, чи образів він не звертався – від античності до сучасності – завжди в його музиці відчувається зв’язок з джерелами українського фольклору.

Основний внесок Лисенка в національну культуру полягає в тому, що по перше: збираючи скарби народної музики, досліджуючи та обробляючи їх, композитор повертає народу у «вишуканій художній оправі»; по друге: він розвив, на основі народного мелосу музику професійної мови.

Народна музична творчість була для композитора неосяжним і малодослідженим океаном, в якому майстер наче перетворює самоцвіти в прекрасні намиста національної культури. І протягом всього життя Микола Віталійович  не відступав ні на крок від принципу М.І. Глінки: «Створює музику народ, а ми, художники, тільки її аранжируємо». Важливе місце в українській музиці займають його обробки українських пісень для голоса (їх близько 300), для хору (близько 200).

Де Лисенко не з’являвся, зараз же створювався хор, яким він і диригував. В хор Лисенка потягнулись студенти, службовці, семінаристи, серед яких було немало з чудовими голосами. Він часто мандрував зі своїм хором по Україні. І ці подорожі не раз згадував, як велике свято на своєму нелегкому тернистому шляху народного композитора. Його хорова робота знайшла блискучих своїх наступників в особі К. Стеценка та М. Леонтовича, Л. Ревуцького та Верьовки.

Неможливо уявити собі життя і творчість Миколи Віталійовича без Шевченкового «Кобзаря». Він вважав Шевченка своїм вчителем і старшим братом. І тому «Музика до Кобзаря» – це найбільш грандіозне творіння його життя, яке охоплює понад 100 опусів різних жанрів та форм.

Засновник національної композиторської школи сприяв становленню опери. Прем’єра у 1884 р. «Різдвяні ночі» ознаменувала народження української опери. Загалом Лисенко написав 11 опер різних жанрів: героїчна народна драма, лірико-побутова, опера сатира, дитячі опери. В цьому йому допомагали російські композитори, вони визнавали геніальність Лисенка і ставились до нього з виключною увагою.

Розуміючи значення опери для національної композиторської школи, як найбільш масового та демократичного на той час жанру, композитор створив класичні зразки в інших жанрах, таких як оркестрова музика, кантати та хори, солоспіви, фортепіанні мініатюри та цикли п’єс.

Лисенко багато що робив уперше. Скажімо, він є автором першого в Україні вокального циклу (на вірші Г. Гейне); створив перші фортепіанні рапсодії, 6 релігійних творів, нову концертну форму – змішаний концерт.

Крім того провадив і наукові дослідження, видав монографію «Народні музичні інструменти на Вкраїні».

Цікавий факт: 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка відзначали у Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Баку, Тбілісі... Шанувальники зібрали чотири тисячі рублів, щоб композитор зміг придбати собі житло. Однак він на них відкрив у Києві для музичного юнацтва Музично–драматичну школу, яка заклала основу музичної освіти на Україні, аби виховувати акторів і музикантів для українського театру. Тому, від 1904 року веде свою історію Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Микола Віталійович не шкодував ні сил, ні матеріальних засобів для розбудови рідної культури. Учнями школи були такі світила як Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, Василь Верховинець, Олександр Кошиць.

Протягом всього життя Микола Віталійович вів педагогічну діяльність, дбав, щоб його праця доходила до найширших верств його народу: видавав збірки молодіжних і дитячих пісень. Він зініціював і очолив Київський український клуб «Молода література», який виплескав Лесю Українку, Сергія Єфремова, Володимира Самійленка.

Свідоме життя Лисенка припало на багатий важливими суспільними подіями період в історії держави: скасування кріпацтва, вихід на громадсько-політичну арену революціонерів-демократів, революція 1905 року.

Композитор – це людина із загостреним почуттям громадського, патріотичного обов’язку, і він не зміг не відгукнутися на події навколишнього життя. Внаслідок чого українська музика дістала чимало талановитих творів, які увійшли до золотого фонду нашої мистецької спадщини, а геній Лисенка поставив мистецтво України на високий рівень.

Проживши 70 років, понад 50 із них до останньої хвилини життя провів у творчій праці, і помер з пером у руках. Як воїн на посту.

Головною нагородою для Лисенка – є не просто пам’ять нащадків, а й те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, які стверджують духовну велич Людини та Народу.

Перший з них – «Вічний революціонер» (1905 р.) на вірші І. Франка (доречи, досить довгий час він мав популярність, за часи радянської влади, хоча прославляє цей гімн скоріше революцію духовну, а не комуністичний переворот). Другий – «Дитячий гімн» на вірші Кониського (1885 р.), зараз відомий як «Молитва за Україну» – «Боже Великий, Єдиний», який, починаючи з 1992 р., являється офіційним гімном Української православної церкви (Київського патріархату), а наприкінці XX століття став другим державним гімном незалежної України.

Також ім’я М.В. Лисенка носить Львівська консерваторія, Харківський театр опери та балету, колонний зал Київської філармонії, її струнний квартет, Київська спеціалізована середня музична школа-інтернат, багато музичних шкіл України і звісно ж Полтавське музичне училище.

Для нас Микола Віталійович близький і зрозумілий образ вічно молодої душі, яка була Силою українського руху і його полум’ям.

 

 

Чернов Анатолій Андрійович – Почесний голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»

 

ВІРТУАЛЬНА ЕКСКУРСІЯ «МУЗИЧНА ПОЛТАВЩИНА»

 

Музика, як і кожне мистецтво, промовляє до всіх людей, незалежно від їх расової та національної належності, виявляючи в них емоції людської душі,
чи серця. Її мова – вселюдська. І все ж, відбиваючи глибокі емоції людської душі, музика носить в собі відзнаки національного походження її творців. Тому ми говоримо про національну музику, і зокрема, про музику українську. Лев Толстой писав: «Ніяка національна музика не виявила досі своєї народності з такою величчю й силою, як українська…Слухаючи її, якби відкривається перед тобою історія України, і ти краще розумієш характер народу, ніж читаючи Гоголя чи Кониського».

В історії української культури Полтавщина з її щедрим багатством довкілля озвалася у цілому гроні літературних, мистецьких, наукових талантів світового рівня. Особливо ж  - у музиці. І коли вже й дошукуватись витоків цих талантів, треба мати, по словам Бориса Олійника, «окрім «Божої іскри» і ті первісні кремінь та кресало, які  висікали оті сотні і тисячі розлогих, як полтавські степи, пісень, що увійшли в побут селянина, як решетилівська вишивка та опішнянські куманці і легендарна Маруся Чурай, і солоний, по-козацькому здоровий гумор, аж до сарказму, Івана Котляревського, і містичне слово безсмертного Гоголя, що озивалось до грядущого, і Лисенкова музика неземна…».

Мистецтво щедрої на талант Полтавської землі – це той найдорожчий духовний скарб, який дістався нам у спадок від минулих поколінь, і який ми, зберігаючи і примножуючи, повинні донести до поколінь прийдешніх. Неповторне і вічне,
як людська душа, воно лине до нас із глибини віків легендарними піснями Марусі Чурай, живе у філософських роздумах Григорія Сковороди, озивається мудрим словом кобзаря Остапа Вересая.

На Полтавщині сформувалося певне музичне культурне середовище на початку XIX століття, коли Полтава стала губернським містом. В Полтаві працював директором театру письменник І.П. Котляревський, синодальними регентськими курсами керував учень П.І. Чайковського, піаніст, диригент і композитор П. Щуровський. На цих курсах у Щуровського вивчав музичну теорію автор всесвітньовідомої музики до «Заповіту» Т.Г. Шевченка Гордій Гладкий. Полтавщину прославили її видатні земляки:  композитор Микола Лисенко, бандуристи Остап Вересай та Федір Кушнерик, диригенти Нестор Городовенко і Григорій Китастий, Федір Попадич і Володимир Кабачок; композитори: Ісаак Дунаєвський, Платон і Георгій Майборода, Олександр Білаш, Григорій Чухрай, співаки: Андрій Кікоть, Раїса Кириченко та багато інших видатних музикантів.

Мій полтавський краю,

О, якби я зміг,

Я б розмови в гаю

Й шепоти доріг,

Гір красу величну

Й ніжний шепіт трав

У чарівну пісню

Для людей би склав.

Я б зробив намисто

Із пісень твоїх,

Із зеленим листом

Переплівши їх,

А тоді коханій

В золоту косу

Вплів би на світанні

В цей вінок красу.

                                                                                                                          (Микола Невмивака)

Мета екскурсії – відвідання місць, пов’язаних з життям і творчістю наших видатних музикантів, музеїв чи музейних кімнат, їм присвячених. Шлях екскурсії пролягає через такі райони Полтавщини: Полтавський – Новосанжарський – Кобеляцький – Козельщинський – Кременчуцький – Глобинський. Під час екскурсії ми відвідаємо садибу Олександра Білаша у містечку Градизьк, села Киріяківку та Пелехівщину – де народилися брати Платон та Георгій Майбороди, а також син Георгія – співак Роман Майборода, село Гриньки – батьківщину Миколи Лисенка. Побуваємо в с. Семимогили, де була садиба композитора Михайла Калачевського. Закінчиться наша екскурсія в селі Корещина і Землянки – де народилася і провела дитячі роки Раїса Кириченко. Під час проведення екскурсії будуть надаватися історичні довідки.

 

 

Ніколаєв Ігор Юрійович – заступник директора комунальної установи «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради

 

ТУРИСТИЧНА РОЗВІДКА
ЯК ЗАСІБ АПРОБАЦІЇ ЕКСКУРСІЙНОГО МАРШРУТУ

(ПО ТУРИСТИЧНОМУ МАРШРУТУ «МУЗИЧНА ПОЛТАВЩИНА»)

 

2 березня 2017 року управлінням інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації спільно з ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини» проведено туристичну розвідку по екскурсійному маршруту «Музична Полтавщина», у якій брали участь екскурсоводи, краєзнавці, представники музейних закладів, туристичних фірм, засобів масової інформації, громадськість.

Даний маршрут охоплює Полтаву та Глобинський район області, а розпочинається на Театральній площі обласного центру біля пам’ятника легендарній українській народній співачці та поетесі часів Хмельниччини Марусі Чурай, яка, за переказами, жила в Полтаві.

Саме полтавська земля стала колискою для багатьох видатних особистостей, у тому числі – в культурно-музичній сфері. Прославили наш край видатні земляки: композитор Микола Лисенко, бандуристи Остап Вересай та Федір Кушнерик, диригенти Нестор Городовенко і Григорій Китастий, Федір Попадич і Володимир Кабачок, композитори Ісаак Дунаєвський, Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш, Григорій Чухрай, співаки Андрій Кікоть, Раїса Кириченко та багато інших видатних музикантів.

Рух за туристичним маршрутом розпочинається в бік Кременчука Полтавським районом, де народилися соліст приватних театрів Курдиновський (Соловйов) Віктор Васильович (1868-1937 рр., с. Жуки), диригент, композитор, педагог, автор дитячої опери «Муха-цокотуха» по К. Чуковському Дяченко Микола Вікторович (1900-1979 рр., с. Горбанівка), кобзар Башловка Михайло Федорович (1924-1973 рр., с. Макухівка), музикознавець, співак Тесленко Валерій Григорович (1941 р.н., с. Нижні Млини) та ін.

Уродженцями Новосанжарського району є український хоровий диригент, педагог і громадський діяч Сидоренко Іван Григорович (1881-1944 рр., смт Нові Санжари), оперні співаки Коваль Григорій Іванович (1901-1971 рр., с. Полузір’я) та Орлов Георгій Никифорович (1900-1961 рр., смт Нові Санжари) й ін., співачка і культурний діяч української австралійської діаспори, Кавалер Золотої медалі Т.Г. Шевченка Габелко (Карюк) Філоніла Василівна (1931 р.н., с. Соколова Балка).

У Кобеляцькому районі народився бандурист, композитор, керівник Капели бандуристів ім. Т.Г. Шевченка Китастий Григорій Трохимович (1907-1984 рр.), у Кобеляках провів дитинство і юнацькі роки відомий композитор, мистецтвознавець, лауреат Державних премій, професор Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського, автор опер «Лісова пісня» (1957 р.), «У неділю рано зілля копала» (1963 р.), балетів «Тіні забутих предків» (1959 р.), «Відьма» (за поемою Т. Шевченка, 1967 р.), «Оргія» (1977 р.), симфоній та вокальних хорових творів Віталій Дмитрович Кірейко (1926-2016 рр.).

Вихідці з Козельщинського району – солістка Московського Великого театру опери та балету (1921-1941 роки) Зорич Стефанія Петрівна, котра народилася у 1893 році в селі Бреусівка, з Кременчуцького:

- знаний американський кінокомпозитор Дмитро Зіновійович Тьомкін (1894-1979 рр., м. Кременчук), котрий у 1937 році за музику до фільму «Аліса в країні чудес» отримав Оскара, у 1940 р. – 4 номінації Оскара і нагороду від військового відомства США, потім протягом ще 10 років отримав 5 Оскарів за музику і пісні до кінофільмів відомих голлівудських режисерів;

- Заслужений артист УРСР (1938 р.), заслужений діяч мистецтв УРСР (1947 р.), автор опер для дітей («Коник-горбунець», «Івасик-Телесик»), музичних комедій («Сорочинський ярмарок», «Роки молодії»), симфонічних та хорових творів, музики до кінофільмів, пісень Ілля Аркадійович Віленський (1896-1973 рр.);

- педагог-експериментатор, композитор, громадський діяч, автор «Збірки п’єс для фортепіано», «Школи гри для фортепіано» та багатьох наукових праць, присвячених техніці гри на музичних інструментах, Сергій Олександрович Шевченко (1898-1985 рр.);

- композитор і диригент, автор музики до спектаклів, дитячих пісень Сидір Аркадійович Аркін (1904-1964 рр.);

- оперні співаки Марія Дулова (Буковська) (1874-1968 рр.), Ілля Богданов (1896-1967 рр.), Марія Валійська (Лебедева) (1896-1983 рр.), Володимир Дідковський (1896-1983 рр.);

- диригент, Народний артист України Олег Рябов (1923-1978 рр.), диригент, Заслужений діяч мистецтв України Омелян Вінницький (1922-1979 рр.),
хоровий диригент, Заслужений працівник культури України Федір Остапенко
(1931-1996 рр., народився в с. Піщане) та багато інших.

Далі – Глобинщина, один із найбільших за територією район в Україні, що зі сходу на захід сягнув майже на 100 кілометрів. Саме тут, на прогрітій південним сонцем, родючій землі зійшло прекрасне сузір’я талановитих українських композиторів, піснярів, музикантів.

Так, маленьке село Гриньки подарувало світові українського композитора-класика Миколу Віталійовича Лисенка. У селі Пелехівщина народилися відомі композитори, Шевченківські лауреати брати Георгій і Платон Майбороди. Уродженцем мальовничого Градизька є славетний пісняр, автор музики до 200 пісень, багатьох інших музичних творів, лауреат Шевченківської премії, Герой України Олександр Білаш. Прославила свою малу батьківщину – село Корещину – улюблена співачка, Народна артистка України, берегиня української пісні Раїса Кириченко.

На глобинській землі неодноразово бували відомі українські композитори Микола Калачевський і Петро Щуровський. Автор задушевної пісні «Чорнобривці», композитор Володимир Верменич народився в селі Бориси. У селі Фрунзівка (колишнє Троїцьке) жив козак Чайка, дід великого російського композитора П.І. Чайковського. У селі Пузиково народився відомий піаніст XIX століття Дмитро Родзянко (учень Ф. Листа). І перелік музикантів, що прославили не тільки Глобинщину, а й Україну можна продовжувати.

Екскурсійний маршрут «Музична Полтавщина» по Глобинському району розпочинається у смт Градизьк, де народився й навчався у школі Олександр Іванович Білаш (1931-2003 рр.), український композитор жанрів класичної та популярної музики, Народний артист СРСР, Герой України, Лауреат Шевченківської премії.

Привітала на глобинській землі та зустріла учасників туристичної розвідки начальник відділу культури, спорту і туризму райдержадміністрації Гура Людмила Миколаївна. Разом з Градизьким селищним головою Носа Мирославом Юрійовичем учасники заходу поклали квіти до пам’ятника О.І. Білашу, відвідали садибу Білашів, музичну школу ім. О.І. Білаша, відому на весь світ гору Пивиха, а також чудову музейну кімнату Градизької гімназії імені Героя України Олександра Білаша, присвячену життю й творчості видатного земляка.

У супроводі та за участі Броварківського сільського голови Тиркала Олексія Вікторовича, вшанували пам’ять ще двох видатних земляків, українських композиторів братів Майбородів – Платона Іларіоновича (1918-1989 рр.), народного артиста УРСР (з 1968 року), лауреата Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1962 р.), народного артиста СРСР (з 1979 року) та Георгія Іларіоновича (1913-1992 рр.), Депутата Верховної Ради УРСР 7-9-го скликань, поклавши квіти до могили їх матері Одарки Єлисеївни Майбороди, що у с. Пелихівщина Глобинського району.

По приїзді в с. Гриньки на батьківщину уродженця Полтавщини, славетного українського композитора, засновника української класичної музики, піаніста, диригента, педагога, збирача пісенного фольклору, громадського діяча Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912 рр.), учасники поїздки поклали квіти до його пам’ятника, встановленого на центральній вулиці села біля Сільського будинку культури імені М. Лисенка.

Надалі, за гостинним запрошенням Гриньківського сільського голови Оксанчук Людмили Петрівни, учасники туристичної розвідки прослухали невеличкий концерт лисенківських творів у виконанні місцевого різновікового Зразкового оркестру духових інструментів «Гусарики» під керівництвом Пропоя Валентина Вікторовича. Перебуваючи у духовному піднесенні під впливом почутої музики, гості в супроводі директора музею Донець Любові Василівни відвідали засновану у 1960 році Гриньківську музейну кімнату М.В. Лисенка, де побачили портрет М.В. Лисенка з квартири сина Остапа, прижиттєві видання нот, збірки українських пісень, етнографічний куточок, що відтворює епоху життя й діяльності композитора.

На завершення подорожі учасники завітали на малу батьківщину берегині української пісні, Героя України, Народної артистки УРСР (1979 р.), кавалера Ордену княгині Ольги (1999 р.) Раїси Панасівни Кириченко (Корж) (1943-2005 рр.), котра народилась у с. Корещина, ходила до Землянківської школи, що в сусідньому селі, та протягом всього життя поверталась до рідної оселі.

У супроводі методиста Глобинського центру дитячої та юнацької творчості Вікторії Срібної екскурсанти-розвідники відвідали садибу родини Кириченків, могилу співачки, де вона похована за власної волі й бажання, збудовану за підтримки Р.П. Кириченко церкву Пресвятої Богородиці та відремонтовану Землянківську загально-освітню школу І-ІІІ ступенів імені Героя України Раїси Кириченко, що отримала статус середньої за стараннями шанованої землячки.

Всіх уразила любов і шана місцевих мешканців, особливо дітей, до пам’яті видатної односельчанки. Саме за участі учнів школи на чолі з директором Тетяною Мишковою та викладачами учасники заходу затамувавши подих слухали розповіді про Раїсу Панасівну, її життя в рідній місцині, її любов до рідної землі, її людяність і простоту, записи пісень в її виконанні. Незабутніми залишились в пам’яті присутніх пісні, виконані учнями школи, та танцювально-хореографічні постановки на честь видатної української співачки та на славу рідної України.

Під час обговорення маршруту з’явилась пропозиція розділити його за територіальним принципом на дві частини. До першої включити м. Кременчук та смт Градизьк Глобинського району, до другої – Гриньки, Корещину, Землянки, що на Глобинщині.

Тож, запрошуємо всіх поринути у велич української музики та проїхатися стежками маршруту «Музична Полтавщина. Озветься в музиці душа!».

 

 

Павленко Наталія Олександрівна – доцент кафедри музики, проректор з виховної роботи Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, к.п.н.

 

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Г. КОРОЛЕНКА
ЯК ОСЕРЕДОК РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА НА ПОЛТАВЩИНІ

 

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка – найдавніший вищий навчальний заклад на Полтавщині. Понад сто років університет є потужним науковим і освітнім центром, осередком розвитку культури і мистецтва в регіоні. У виші зберігають і продовжують традиції, закладені видатними митцями Полтавського краю, серед яких – геніальний композитор, виконавець, фольклорист, мистецтвознавець, громадський діяч Микола Віталійович Лисенко.

Глибоким патріотизмом, служінням Україні й своєму народові була пройнята вся діяльність М. Лисенка. Його творчість надзвичайно багатогранна. Унікальною щодо національної своєрідності та композиційної довершеності є його оперна спадщина, «Музика до «Кобзаря».

Важко переоцінити заслуги М. В. Лисенка перед українською культурою в галузі музичної фольклористики. Упродовж сво­го життя митець зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських на­родних пісень, прагнучі в своїх обробках глибоко розкрити зміст і характер їх поетичних образів, зберегти й розвинути риси народної музичної мови. Своїми теоретичними працями про народну пісню він заклав основи української наукової фольклористики. М.В. Лисенко увійшов в історію української музики і як талановитий хоровий диригент і пропагандист народного хорового мистецтва. Виступи хорових колективів, створених Лисенком, сприяли широкому розвиткові на Україні мистецтва хорового співу, підносили загальний музично-культурний рівень. У справі виховання національних музичних кадрів епохальне значення мало заснування Лисенком музично-драматичної школи, що стала центром вищої спеціальної музичної і театральної освіти. Вона дала багато видатних діячів української культури й мистецтва.

Творчість М.В. Лисенка відзначається яскравою народністю й національною характерністю. Ці поняття він розумів широко, у невіддільності з ідейною змістовністю мистецтва, з патріотичною любов’ю до свого народу і глибоким знанням його прагнень. Науковці та митці Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка продовжують славні справи великого українця, зберігаючи і примножуючи українську культурну спадщину. Цьому сприяє залучення майбутніх педагогів до мистецьких колективів університету. Усього на факультетах діє більше 30 мистецьких колективів, 10 з яких носять почесне звання «народного».

Справжньою мистецькою перлиною та гордістю не лише університету, а і всієї Полтавщини є Український народний хор «Калина», який має вже 38-літню історію. Колектив створено в 1979 році Левченком Г.С. при Полтавському педагогічному інституті. До 1998 року колектив складався з двох груп: хорової та оркестрової, а нині має ще і танцювальну групу. До репертуару хору традиційно входять хорові твори, виконувані як народною, так і класичною манерами співу, оркестрові, інструментальні твори, а з появою танцювальної групи колективу – музично-хореографічні композиції. Оркестр хору, крім класичних інструментів, таких як скрипка, віолончель, флейта, має низку суто національних музичних інструментів: бандуру, кобзу, цимбали, сопілку.

Нині учасниками Українського народного хору «Калина» є студенти та викладачі Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, а також учителі, вихователі, учні навчальних закладів м. Полтави. Кількісний склад хорової, оркестрової й танцювальної груп хору – більше 100 чоловік, крім того, колектив має жіночу та чоловічу хорові студії. Репетиції хору відбуваються в корпусах університету.

Визначальним напрямом діяльності колективу є патріотичне виховання молоді в дусі любові до рідної пісні, поваги до українського народу, його мови, культури, відданості Україні. За час свого існування Український народний хор «Калина» взяв участь у багатьох регіональних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах і фестивалях, оглядах художньої самодіяльності, фестивалях народної творчості. Хор активно пропагує українське мистецтво в Україні (Київ, Кіровоград, Керч, Тернопіль, Чорнобиль, Севастополь, Херсон, Чернівці, Дрогобич, Кам’янець-Подільський, Луцьк та ін.). Колектив є постійним учасником мистецьких заходів міського та регіонального рівнів, багаторазово презентував Полтавщину в концертних програмах в Національному палаці мистецтв «Україна» (м. Київ).

З великим успіхом відбуваються закордонні гастролі колективу: Росія (1981, 1983, 1985, 1993, 2006), Болгарія (1984, 1989), Польща (1990, 1993, 1996), Австрія (1991, 1992, 1994, 2000), Бельгія (1994, 1997, 2003), Франція (1994, 1997, 2011), Швейцарія (1994, 1998, 2000, 2003, 2006, 2010), Італія (1996), Німеччина (1992, 1994, 1997, 1999, 2000, 2003, 2013), Туреччина (2003, 2004, 2005, 2009). Кожна поїздка Українського народного хору «Калина» супроводжується великою кількістю газетних та журнальних закордонних видань, подяками, грамотами. Популяризація українського народнопісенного мистецтва за кордоном сприяє утвердженню позитивного іміджу України в світовому просторі.

Незмінним керівником хору впродовж більше тридцяти років є Григорій Семенович Левченко – Заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри музики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, кавалер ордену Миколи Чудотворця, лауреат Міжнародного відкритого Рейтингу популярності та якості «Золота Фортуна». Ім’я Г. Левченка занесене до книг «Митці України» (Київ, 1994), «Імена України» (Київ, 2002) та до біографічного довідника «International Who`s Who In Music and Musicians` Directory» (Cambridge: The International Biographical Centre, 1996), який видається в Англії з 1936 року. За свою діяльність керівника хору Г. Левченко має міжнародні та українські урядові нагороди.

У репертуарі «Калини» – хорові твори українських та зарубіжних композиторів минулого й сучасності, обробки українських народних пісень, багаточастинні музично-хореографічні композиції, створені на основі народної творчості полтавського краю. Значну частину репертуару становить творчий доробок керівника колективу Г. Левченка: обробки українських народних пісень, пісні, записані митцем у різних районах Полтавщини, а також оригінальні музичні композиції.

Діяльність колективу відображена у численних вітчизняних газетних та журнальних публікаціях, буклетах, фондових записах на радіо й телебаченні, в продукції студії грамзапису «Мелодія» (Москва, 1987), короткометражному кінофільмі із серії «І хліб, і пісня» студії Укртелефільм, швейцарському кінофільмі (Лозанна, 1995), у восьми компакт-дисках із записами творів у виконанні хору, виданих у Франції (2), Швейцарії (2), Німеччині (1), Австрії (1), Бельгії (1), Україні (1). У 2013 році колектив взяв участь у відкритті 43 Міжнародного кінофестивалю «Молодість». В рамках фестивалю було презентовано документальний кінофільм швейцарського кінематографіста Фредеріка Гонзета «Чарівна паличка» про творчість Українського народного хору «Калина».

Український народний хор «Калина» є творчою лабораторією кафедри музики ПНПУ імені В.Г. Короленка, де удосконалюється та апробовується професійна підготовка майбутніх учителів музики: музично-теоретична, диригентсько-хорова, вокальна, інструментальна. При кафедрі музики функціонує музей Василя Верховинця та Українського народного хору «Калина». У 2004 році хор «Калина» спільно з Пирятинською районною адміністрацією та Грабарівською сільською радою за підтримки Полтавської ОДА заснували щорічний Обласний пісенний фестиваль «Калинові гуляння» в с. Грабарівка Пирятинського району.

Вихованці хору мають значні досягнення в галузі мистецтва, зокрема, М. Герасименко – Заслужений працівник культури України, І. Іванова – солістка Державного національного українського народного хору імені Г. Верьовки, Н. Мізєва та Н. Сулаєва – заслужені артистки України.

У 2010 році в Швейцарії засновано Асоціацію «Калина», президентом якої є К. Азад. До її складу увійшли відомі митці та громадські діячі, що високо оцінили рівень виконавської майстерності колективу та поставили завдання підтримувати мистецьку діяльність хору «Калина» з метою популяризації українського народного музичного мистецтва в країнах Західної Європи.

Своєрідною окрасою мистецьких заходів університету, міста і області є Народний фольклорний ансамбль «Жива вода» імені П. Бакланова факультету філології та журналістики. Засновники колективу – заслужений артист України, член Національної спілки композиторів України П.О. Бакланов та Л. М. Бакланова, яка донині залишається художнім керівником колективу. Після смерті П. О. Бакланова, колективу присвоєно його ім’я. У репертуарі ансамблю сконцентровано найкращі зразки фольклорної спадщини українців різних регіонів – Полтавщини, Слобожанщини, Житомирщини, Чернігівщини, Київщини, Рівненщини, Черкащини, Сумщини. Високий професіоналізм учасників колективу «Жива вода» сприяє створенню позитивного естетичного поля кожного виховного заходу, учасниками якого є ансамбль. У червні 2012 року «Жива вода»  стала лауреатом І ступеня на Міжнародному мистецькому фестивалі «Бєрагіня» (Білорусія), та виступила з двохгодинною концертною програмою в Посольстві України в Білорусії з нагоди відзначення Дня Конституції України.

Славну історію має Народний самодіяльний ансамбль танцю «Весна» психолого-педагогічного факультету. Колектив було засновано у 1979 році. Його художнім керівником став один із провідних хореографів міста В.С. Гаврилюк, а першими учасниками – студенти різних факультетів тодішнього інституту. Обравши основним напрямком своєї творчості народну хореографію, ансамбль став мистецькою лабораторією підготовки молодих танцюристів – майбутніх учителів хореографії. У вересні 2004 року керівником Народного ансамблю танцю «Весна» стала вихованка Санкт-Петербурзької школи народно-сценічного танцю Л.Б. Пригода.
На сьогоднішній день репертуар колективу складається з більше як двадцяти танців за двома програмами: перша – «Українські народні танці», друга – «Танці народів світу». Колектив є багаторазовим володарем Гран-прі, лауреатом міжнародних, всеукраїнських та обласних конкурсів хореографічного мистецтва. Запальні українські танці у виконанні ансамблю розкривають перед майбутніми педагогами своєрідність і неповторність національних хореографічних надбань, сприяють формуванню поваги і любові до українського мистецтва.

Мистецькою візитівкою історичного факультету університету є Народний чоловічий вокальний ансамбль «Чебрець». Колектив засновано в 1998 році. Першим його керівником був випускник історичного факультету Лавріненко О.А., нині – доктор педагогічних наук. Сьогодні колектив очолюють художній керівник Співак Л.А. та громадський директор доц. Вільховий Ю.В.

В репертуарі колективу – обробки українських народних пісень, пісенний фольклор, записаний студентами та викладачами факультету на Полтавщині, оригінальні твори українських композиторів. У діяльності колективу виокремлено два основні напрями роботи: естетичне виховання майбутніх учителів історії, права, географії на основі традицій української народної культури та творче самовдосконалення учасників ансамблю. Студенти-історики мають змогу долучатися до вивчення народно-пісенної спадщини рідного краю як через участь в ансамблі, так і шляхом відвідування численних концертів колективу.

Духовні та мистецькі традиції університету продовжуються в концертній діяльності Народного аматорського камерного хору імені П.Т. Лиманського психолого-педагогічного факультету. Камерний хор створений у вересні 1998 року за ініціативи Заслуженого працівника культури України, доцента кафедри музики П.Т. Лиманського. До складу хору входять студенти та викладачі університету.

За короткий період колектив створив ряд концертних програм. Програми українських колядок і щедрівок, записані камерним хором і зараз звучать на обласному радіо. Високу оцінку отримав колектив в Італії, де посів 1-е місце на міжнародному конкурсі «Світ музики» у номінації «Духовна музика». Успішно виступив хор і на Всеукраїнському фестивалі хорової музики «Від Різдва до Різдва» у м. Дніпропетровську. На сьогодні камерний хор імені П.Т. Лиманського є творчою лабораторією кафедри музики психолого-педагогічного факультету. Нині керівництво хору здійснює ст. викл. кафедри музики Жмайло С.М. Колектив бере участь в різноманітних культурно-мистецьких заходах університету і міста, а також хорових фестивалях і конкурсах всеукраїнського рівня.

Незмінним учасником університетських, міських та обласних мистецьких заходів є Народний академічний ансамбль «1000 років музики» історичного факультету, керівником якого більше двадцяти років є проф. І.В. Цебрій. За високу виконавську майстерність та активну концертну діяльність у 2007 році академічному ансамблю «1000 років музики» присвоєно звання «народного». Колектив бере активну участь у Міжнародних та Всеукраїнських конкурсах і фестивалях.

Цікавим і своєрідним в педагогічному університеті є вокальний жіночий ансамбль «Свічадо» психолого-педагогічного факультету – молодий за віком колектив, який був створений на базі кафедри музики у 2005 році лауреатом всеукраїнських та міжнародних конкурсів, викладачем Н.М. Буць. Репертуар колективу містить класичні твори та дитячі пісні сучасних українських авторів. Ансамбль є постійним учасником мистецьких заходів університету та міста. У березні 2007 року відбувся перший сольний концерт колективу – «Музичні барви весни». Ансамбль – лауреат численних всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів.

Серед художніх колективів університету, які пропагують сучасне мистецтво, вирізняється Народний самодіяльний музично-естрадний центр «Вікторія» психолого-педагогічного факультету. Колектив налічує 37-літню історію. Музиканти центру «Вікторія» – легенда і сучасність мистецької Полтави. Вони представляють наше місто на Міжнародних естрадних конкурсах і фестивалях. Незмінний керівник творчої лабораторії – талановитий піаніст, композитор, майстер інструментальної імпровізації, викладач кафедри музики С.В. Вовченко. Колектив засновано в 1980 році С.В. Вовченком на базі тодішнього педагогічного факультету як вокально-інструментальний ансамбль. У репертуарі колективу – класичні зразки інструментальної музики, українські народні пісні, авторські і сучасні популярні твори. С.В. Вовченком здійснено аранжування більше як 60 творів, створено більше 20 пісень та інструментальних творів. У 2008 році ним була написана пісня на слова полтавської поетеси Марійки Бойко  «Полтавський край», яка, прозвучавши у виконанні «Вікторії», отримала 1-е місце на Всеукраїнському фестивалі «Пісні рідного краю» і була визнана кращим музичним твором, написаним до 1110-річчя м. Полтави.

Особливою сучасністю та динамічністю відзначається народний ансамбль спортивного бального танцю «Грація» психолого-педагогічного факультету. Колектив створений у 1975 році. Засновник, художній керівник і головний тренер – Заслужений працівник культури України, лауреат національних і міжнародних конкурсів, суддя міжнародної категорії Всесвітньої Ради Танцю, президент Полтавського обласного осередку Асоціації спортивного танцю України доц. Горголь П.С. Про високий рівень фахової підготовки танцюристів «Грації» свідчать досягнення її учасників: багаторазових чемпіонів України, переможців відкритих чемпіонатів Італії, Франції, Німеччини, Ізраїлю, США, Канади та інших країн, фіналістів і призерів офіційних чемпіонатів світу і Європи. 36 танцюристів колективу отримали почесне звання майстра спорту України, 36 – кандидатів у майстри спорту України. «Грація» – призер кубку світу (Австрія – 2003 р.) півфіналіст чемпіонатів світу і Європи (Голландія 2002 р.), (Литва 2003 р.), (Німеччина 2003 h/), (Чехія 2003 h/), (Білорусія 2004 р.), (Австрія 2004 р.), (Люксембург 2005 р.), переможець відкритого чемпіонату світу (Німеччина 2007 р.), чемпіон Європейської федерації спортивного танцю 2010 р., багаторазовий володар кубку України, чемпіон України. Колектив брав участь з показовими виступами у прямому ефірі національного телевізійного конкурсу «Танцювальне євробачення –2007».

Самобутнім і неповторним є Народний аматорський ансамбль сучасного балету «Марія», створений у 2006 році на базі психолого-педагогічного факультету. Художній керівник та балетмейстер-постановник ансамблю – лауреат міжнародних конкурсів, кандидат мистецтвознавства в галузі світової модерної традиції у мистецтві танцю, доц. Погребняк М.М. Творча діяльність ансамблю спрямована на відродження православних цінностей у мистецтві танцю засобами відновлюваної модерної традиції та створення самобутньої вітчизняної школи танцю модерн за принципами православного мистецтва. У репертуарі ансамблю – одноактні балети «Пісня, вогонь та земля» та «Політ самотнього птаха», хореографічні мініатюри з циклу «Біблійні мотиви» та ін. Ці постановки М.М. Погребняк були відзначені грамотами місцевих релігійних осередків, дипломами І-го ступеня обласних, всеукраїнських і міжнародних хореографічних конкурсів та фестивалів.

На факультеті технологій та дизайну функціонує студентський театр мод (керівник – доц. Борисова Т.М., декан – проф. Титаренко В.П.), учасниками якого розробляються і виготовляються унікальні ексклюзивні речі. Цінними творчими доробками театру є колекція українських вишиванок і рушників, колекція «Полтавська битва – 300 років потому» (автор – Ю. Матвєєв), «Феєрія льону» (автори – Олена Гопей і Юрій Матвєєв) та ін.

Вищенаведений перелік не вичерпує усієї інформації про мистецькі колективи Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, оскільки їх налічується більше тридцяти. На увагу заслуговують: жіночий вокальний ансамбль «Черемшина» історичного факультету (керівник – Л.А. Співак), літературно-мистецький театр-студія «Глобус» (керівник – Н.І. Тарасова) факультету філології та журналістики, театр «Фабула» історичного факультету (керівник І.В. Цебрій), СТЕМ «Бум» фізико-математичного факультету (керівник Ю.С. Матвієнко) та ін. Крім цього, на факультетах діють команди КВН, команди з черлідингу та тимчасові творчі групи, об’єднані підготовкою окремих мистецьких номерів або творчих проектів.

Художні колективи та окремі виконавці університету є незмінними учасниками концертних програм міського, обласного та всеукраїнського значення. Статистика свідчить, що щороку кількість виступів в мистецьких заходах різних рівнів відповідно до звітної документації становить більше двохсот. Щороку всі колективи університету беруть участь у Звітному концерті художніх колективів та окремих виконавців університету на Обласному міжвузівському мистецькому фестивалі-конкурсі «Студентська весна». Традиційно, з поміж інших вищих навчальних закладів Полтавський  педагогічний отримує найбільшу кількість дипломів І ступеня а журі фестивалю-конкурсу, до якого входять видатні митці Полтавщини, відзначає високий рівень виконавської майстерності колективів та досконалість режисерської побудови програми.

Університет є співорганізатором різноманітних мистецьких проектів в області, учасником всеукраїнських та міжнародних мистецьких акцій. У цьому напрямку варто відзначити таку роботу:

- організацію та проведення спільно з Полтавською обласною державною адміністрацією обласного свята «Полтавщина великодня» (квітень 2016 р.);

- організацію спільно з виконавчим комітетом Полтавської обласної ради першого міського параду «Полтава вишивана» (вересень 2012 р.) та участь у всіх наступних парадах (2013, 2014, 2015, 2016 рр.);

- звітний концерт Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, присвячений відзначенню 160-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті Івана Яковича Франка – в рамках Обласного міжвузівського мистецького фестивалю-конкурсу «Студентська весна – 2016» (квітень 2016 р.);

- участь Українського народного хору «Калина» у міжнародному челенжі «Вільна Україна», присвяченого 25 річниці Незалежності України (травень 2016 р.);

- організацію конкурсу патріотичної пісні «З любов’ю до тебе, моя Батьківщино», присвячений Дню захисника України (жовтень 2015, 2016 рр.);

- організацію спільно з громадськими організаціями Полтавщини Всеукраїнського конкурсу вокально-хорового мистецтва «Пісенний край» імені М. К. Кондратюка (2010, 2011, 2012 рр.) та Міжнародного фестивалю-конкурсу мистецтв «Зоряний олімп» (2012, 2013 рр.);

- започаткування у 2009 році традиції проведення Ректорського балу «Молодь і освітній олімп» для кращих випускників університету;

- організація «Новорічної казки» для дітей, які потребують опіки та вимушених переселенців (2014, 2015, 2016 рр.) та мистецько-ігрової програми новорічних ранків в Обласних профспілках (2008-2015 рр.).

Важливу роль у справі естетичного виховання студентської молоді відіграє виставкова діяльність студентів і викладачів кафедри образотворчого мистецтва психолого-педагогічного факультету та кафедр факультету технологій та дизайну.

На увагу заслуговує музейний комплекс університету, який містить такі музейні кімнати: А. Макаренка, В. Сухомлинського, В. Короленка, В. Верховинця і Українського хору «Калина», П. Лиманського, Г. Ващенка, Українського рушникарства, Ю. Кондратюка, декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Перлиною Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка є музей Героя України, народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, повного кавалера орденів княгині Ольги, кавалера ордена Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі», лауреата премії «Осіннє золото» імені Д.О. Луценка, почесного професора Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Раїси Панасівни Кириченко (1943-2005 рр.). Музей є осередком вивчення життя і творчості Берегині української пісні.

Це меморіальний музей із науково-просвітницьким напрямком роботи. Куратор музею – доцент кафедри журналістики Гліб Кудряшов. Традиційною формою роботи музею Раїси Кириченко є групові та індивідуальні екскурсії. За 11 років функціонування (музей одчинив свої двері 9 лютого 2006 року в першу річницю по смерті Берегині української пісні) гостями музею стали близько 10 тисяч екскурсантів. Серед відвідувачів музею – студентство та учнівська молодь Полтави та області, творча інтелігенція, гості з багатьох куточків України та з-за кордону (Німеччина, Італія, Іспанія, Республіка Білорусь, США, Російська Федерація). Для студентів університету музей став своєрідним навчально-виховним центром: на базі музею вони проходять практику, стаючи активними учасниками музейної діяльності; тут проводяться заняття з музеєзнавства, культурології, народознавства, фольклористики.

Авторське втілення музею здійснили український дизайнер, музейний експозиціонер, член Національної спілки художників України Олександр Нечипоренко у співавторстві зі своєю дружиною Надією Панченко. Музейний фонд винятково цінний та різноманітний. Це фотодокументи, особисті речі співачки багаті музичний фонд та відеотека. Музей Раїси Кириченко – єдиний у Полтавській області музей при вищому закладі освіти, який став переможцем І Всеукраїнського конкурсу на кращий громадський музей України (2009). Музей Раїси Кириченко – учасник Програми підтримки музейних працівників, ініційованої Центром розвитку музейної справи та Фондом «Україна 3000» (2008). Творчою групою Полтавської обласної державної телерадіокомпанії «Лтава» створено двосерійний фільм «Культурний центр-музей Раїси Кириченко» із циклу «Скарби музеїв Полтавщини» (2012).

 

 

Ольховська Людмила Василівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В.Г. Короленка

 

В. КОРОЛЕНКО І М. ЛИСЕНКО: ЗВ’ЯЗКИ РОДИННІ ТА ДУХОВНІ

 

Звернувшись до родоводу Короленко-Вернадських (а В.Г. Короленко і В.І. Вернадський – троюрідні брати), можемо впевнитися, що Короленко й Лисенко – дальні родичі по лінії Вернадських-Старицьких.

Як відомо, Володимир Іванович Вернадський був одружений на Наталії Єгорівні Старицькій. Чотириюрідним братом Наталії Єгорівни був відомий драматург Михайло Петрович Старицький. Прапрадід Наталії Єгорівни Михайло Лукич був і прапрадідом драматурга. Мати Михайла Петровича Анастасія Захарівна Лисенко – була, в свою чергу, двоюрідною тіткою композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Таким чином, драматург і композитор – троюрідні брати. Рано втративши власних батьків, Михайло виховувався у родині свого дядька – Віталія Романовича Лисенка. Коли йому виповниться 22 роки, він одружиться на рідній сестрі композитора, тобто на своїй троюрідній сестрі – Софії Віталіївні Лисенко. З Вернадськими й Старицькими родина Короленка підтримувала дружні відносини. До речі, перше своє полтавське помешкання Короленко знімав у родини Старицьких, а точніше, у Петра Павловича Старицького, голови Полтавської земської управи, рідного дядька Наталії Єгорівни, дружини Вернадського. Чи знав про цю спорідненість із Миколою Віталійовичем сам Володимир Галактіонович? Напевне знав, але ніколи цього не підкреслював, можливо, духовні зв'язки для нього важили більше, ніж просто сімейні. Про це свідчать оприлюднені архівні документи видатного полтавця, який завжди пишався культурними здобутками української нації і якому боліло, якщо хтось не виявляв до них поваги. У лютому 1904 року у Петербурзі мав відбутися концерт на честь Миколи Віталійовича Лисенка. Користуючись своїми столичними знайомствами, Короленко звернувся до геніального співака, дуже популярного і модного в ті часи Федора Івановича Шаляпіна з проханням виступити. Ось як вмовляє митця, знаючи його затребуваність та щільний гастрольний графік, письменник: «За дорученням моїх земляків, українців, дозволяю собі звернутися до Вас із таким проханням. В половині лютого, приблизно біля 17-го, в Петербурзі передбачається концерт, присвячений відомому композиторові Лисенкові і складений з його творів. Організатори вважали б великою запорукою успіху цього вечора (в усіх відношеннях), якби могли заручитися Вашою згодою, - виконати в концерті, що передбачається, кілька номерів із Лисенковських композицій. Своєю згодою Ви заслужили б подяку численних шанувальників Миколи Віталійовича і допомогли б їм посилити значення передбачуваного вшанування цього заслуженого працівника на близькій і Вам ниві. Особисто я буду дуже вдячний за якомога швидку відповідь  за наступною адресою: Полтава, Мало-Садова, дім Будаговського, Володимиру Галактіоновичу Короленко. Прийміть запевнення у щирій повазі. Підпис» [1, с. 388]. Письменник зберігав копії своїх листів у так званій копіювальній книзі. Так ось на полях відтиску з цієї книги рукою митця позначено: «Відіслано рекомендованим. Відповіді не удостоїли!» Коментарі тут зайві, відчувається що й сам автор листа збентежений такою поведінкою співака.

Володимир Галактіонович Короленко високо цінував українське національне мистецтво та завжди вставав на захист наших діячів культури. У газеті «Киевские вести» № 16 від 16/29 січня 1909 року письменник-публіцист змальовує ось таке неподобство, характерне для полтавського життя тих часів: «На 3 січня (1909 року) в Полтаві передбачався український концерт Миколи Віталійовича Лисенка. При затвердженні афіші виникли несподівані перешкоди: афішу було складено українською мовою. І поліцмейстер п. Іванов відмовився підписати її, категорично заявивши, що «такої мови» він зовсім не знає. Хоч така обізнаність з боку п. начальника полтавської поліції малоймовірна (особливо після сенатського указу, що визнав неправильними дії полтавської адміністрації, яка заборонила доповіді «цієї мовою» під час ювілею Котляревського), проте концерт довелося відкласти, а афішу перекласти. Концерт все-таки відбувся 11 січня, але в умовах дуже несприятливих: цього ж дня мав бути духовний концерт в лютеранській кірсі й спектакль у міському театрі трупи п. Басманова, яка користується великим успіхом. Нечисленна публіка, що прийшла на український концерт, гаряче вітала ветерана української музики М.В. Лисенка та інших виконавців, але все-таки не скрасила самого факту: слабкого інтересу до рідної музики серед полтавської громадськості»[2, с. 48]. Цей уривок
із публіцистичного твору Короленка красномовно засвідчує  обізнаність Володимира Галактіоновича щодо всіх полтавських подій, турботливе ставлення і до мови, і до культури українства, а також демонструє його боротьбу із тими імперськими чиновниками, що переслідували все українське.

Література:

1. Короленко В.Г., Собр. соч. в 10 т.т., т. 10. Письма, М., 1956. - 717 с.

2. Малий Павло. В.Г. Короленко й Україна, Львів: книжково-журнальне видавництво, 1958 -190 с.

 

 

Стороха Євгенія Всеволодівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського

 

УЧАСТЬ М.В. ЛИСЕНКА У ВІДКРИТТІ В 1903 РОЦІ ПАМ’ЯТНИКА І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ

 

Полтавський вчений і архівіст Володимир Щепотьєв сказав про нього: «…он первуй явил свету украинскую песню в ее настоящем виде, в ее чисто национальном уборе, старательно сберегая все стильные признаки украинской народной музыки»(1).

Увесь свій вік М.В. Лисенко боронив інтереси українства, не йдучи на жодні компроміси, «будив сонних і німих», горів любов’ю до України і цим вогнем запалював серця своїх молодих вихованців. За цим вогнем стояли реальні, конкретні справи, а його готовність відгукнутись на справді важливі загальноукраїнські ініціативи, віра в те, що Україна має величезний культурний потенціал, вражають і сьогодні.

Оскільки він уродженець нашого краю, то й життям Полтави Микола Віталійович цікавився з молодих літ, хоча жив постійно у Києві. Найближчою йому у місті людиною був книговидавець Григорій Іпатійович Маркевич. Вони були майже однолітками і сповідували, з усього видно, одні цінності. До того ж, Григорій Іпатійович деякий час служив «інспектором музики» у Полтавському Інституті шляхетних дівчат.

Існує досить значний масив їх листування, починаючи з 80-х років ХІХ ст., що зберігається нині у рукописному відділі Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.

Тільки-но 1891 р. в Україні ще не дуже й голосно заговорили про необхідність впорядкування могили І.П. Котляревського, як М.В. Лисенко вже не стоїть осторонь: негайно інформує про це письменника М.Ф. Комарова та привертає увагу О.О. Русова до справи «помника» (пам’ятника) на могилі, висловлює свої пропозиції. З його листування дізнаємось, що О. Русов пропонував тоді ж Марку Кропивницькому та Миколі Садовському придбати дворище Котляревських, що було виставлено на продаж весною 1891 р. за 5000 крб. На жаль, корифеї театру відмовились розглянути цю пропозицію.

1894 року Полтавське губернське земство почало клопотати про пам’ятник І.П. Котляревському в Полтаві і через рік отримало необхідний дозвіл на збір благодійних пожертв. А ще через рік у «Полтавских губернских ведомостях» (№ 62) з’явилась стаття І.Ф. Павловського з пропозицією замість пам’ятника звести будинок, де розмістились би різні просвітницькі товариства. Полтавський видавець і громадський діяч Г.І. Маркевич на засіданні міської Думи висловився категорично проти такої ініціативи. 04.03.1898 р. М.В. Лисенко йому написав листа і гаряче підтримав: «Коли б не Ви виступили з гарячою промовою і не боронили б обчеського бажання усієї свідомої України, то б паничі полтавські та подла чужа нам інтелігенція з головою на чолі одсунула б ідею постанови пам’ятника Котляревському і заміняла б на який-небудь дом з читальнею, де б довіку не вчулася на рідна українська мова» (2).

Не обминув своєю увагою композитор і 100-літній ювілей «Енеїди» у 1898 р. З цієї нагоди цієї дати він написав хорову кантату «На вічну пам’ять Котляревському» на слова Т.Г. Шевченка.

А ще за рік до цього він звертається з листами до письменників – Б. Чайченка, О. Русова, І. Шрага, В. Самійленка, Б. Познанського, Б. Грінченка – з пропозицією видати «… збірку творів сучасних письмовців наших, що працюють на рідній ниві українського слова» (3). Така книга, що наразі є бібліографічним раритетом, – «На вічну пам’ять Котляревському» – з’явилась друком 1904 року у київському видавництві «Вік».

М.В. Лисенко був одним з найактивніших організаторів підготовки урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника І.П. Котляревському. Він глибоко, емоційно і навіть болісно переймався абсолютно всіма питаннями, бо ж прагнув аби воно відбулось на достойному рівні, щоб про українське свято дізналась Європа. Особисто звертався до начальника управління Києво-Полтавської залізниці, що той дав дозвіл безкоштовно перевезти хор із Києва до Полтави і назад. І справді-таки отримав пульманівський вагон на 65 осіб.

Тон його листів до Григорія Іпатійовича, м’який і задушевний протягом десятка літ, дещо змінюється по мірі наближення до відкриття монумента. Колишнє «…любий, коханий земляченьку» зникає. Він стає вимогливим, наполегливим, іноді чуються нотки нетерпимості до зволікання полтавців у важливих справах. Микола Віталійович клопотав про все: щоб вчасно надсилали запрошення гостям та учасникам свята, та щоб кого не забули – «чехів, сербів, поляків, болгар і інших; здобудьте адреси їх знаменитих осіб і інституцій» (4); врешті-решт визначитись, хто із науковців виступатиме з «cлoвом» про Котляревського, наполягає щоб не забули запросити селян на свято і обов’язково до театру, бо «це ж важніше, ніж для інтелігенції»; підказував, у кого можна попросити національні костюми для хору. Масштаби його намірів були дійсно державні та загальноєвропейські. Він дуже нервував, називав Полтаву Азією, яка «спить, все проспала і ще не проснулась» (5).

«Я послав ще в іюні місяці вам усі адреси київські, львівські і які в голову прийшли, а Ви досі нікому нічого не написали. Це ж зрада! У Києві ніде, ні в Думі, ні в голови, ні в Літературно-артистичному товаристві, ну, словом, ніде не одержали од Вас і натяку на запросини. Що ж це таке, питають кияни? Як ви, полтавці, хочете разом з урядом утопити наше свято в багнюці і зробити його «келейно, для себе»? З Галичини пишуть і кажуть, що не чуть нічого з Полтавщини. Що ж Ви собі думаєте?... Один-єдиний момент самосвідомого відношення до свого патріотичного обов’язку, щоб його висвітлити широко перед людьми, і то бажають вкупі з ворогами замолчать, затоптать и чтобы не повадно было хохлам мечтать в самом деле, что они нечто» (6), – пише Микола Віталійович в Полтаву 25 липня 1903 р.

«Передавши куті меду», він щиро перепрошував Григорія Іпатійовича і негайно брався за своє – нарікав, що гаються, вказував на прорахунки і, звичайно ж, до найменших деталей обмірковував все те, що стосувалось виступів хору та оркестру. Весною-літом 1903 р. листи все частішають, іноді композитор пише їх по два на день. Особливо діставалось у листах Івану Францовичу Павловському, якого Микола Віталійович не зовсім справедливо обрав мішенню для обурення, бо вважав насправді дуже чесного й порядного генерала опозицією свідомій українській інтелігенції (не забувалась історія із просвітницьким будинком). Тож останній, за версією Лисенка, був в усьому винен (звичайно, це жарт).

До Полтави Микола Віталійович прибув вранці 29 серпня 1903 р. разом з донькою Галиною та її подругою Євгенією Щербаківською і зупинився у помешканні присяжного повіреного Миколи Дмитрієва. Одразу пішов з дівчатами оглянути першу всеукраїнську художню виставку пам’яті І.П. Котляревського, довго придивлявся до мистецьких творів і залишився дуже задоволений. Опісля – зустрівся зі співаками полтавського хору; їх голоси, добре знання тексту і вправне виконання його кантати «На вічну пам’ять Котляревському» порадували композитора.

31 серпня, наступного дня після відкриття пам’ятника, відбулось «литературно-музыкальное утро», на якому було виконано багато Лисенкових творів. Увесь той ранок був  сповнений співами та декламаціями. Але кантата сприймалась особливо піднесено.

Львівський часопис «Руслан» упродовж вересня давав розлогі репортажі про перебіг полтавських урочистостей під загальною назвою «Свято в Полтаві».
У випуску від 6 вересня 1903 р. кореспондент повідомляє: «На полтавськім святі співав хор, зложений з трьох: київського, полтавського і харківського, і треба було бачити, що з нього зумів Лисенко зробити в однім дні! Майже всі співали без нот всю довгу кантату напам’ять!.. Паличка диригента викликала чудові зміни динаміки, такту… Піднести треба й те, що хори ніколи не форсували голосом, а найбільшу вагу покладено на виконання чудових піано і піаніссімо. …загальне враження вийшло вельми хороше і стрітилося з загальною похвалою; самому ж композиторові устроєно таку овацію, яку нам ще не доводилося бачити на адресу майстра тонів. Лисенкові подано величавий вінець з синьо-жовтими лентами і публіка, і хор оплескували єго з таким пієтизмом і одушевленням під час, коли музика ударяла туш за тушем, що треба хіба приписати обутю Лисенка з публічними виступами та з такого рода оваціями, що він остав спокійний».

Увечорі того дня йшла в театрі «Наталка Полтавка» – і в якому виконанні: Іван та Софія Тобілевичі, Любов Ліницька, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Петро Жулинський. За диригентським пультом стояв М.В. Лисенко – автор музики до «Наталки Полтавки». Захвату глядачів і оплескам не було кінця.

У Полтаві під час урочистостей народилась ідея вшанування 35-літнього ювілею творчої діяльності М.В. Лисенка, яка була реалізована у грудні того ж року. У фондовій збірці літературно-меморіального музею І. Котляревського зберігається не опублікований досі лист М.В. Лисенка до М.А. Дмитрієва від 05.09.1903 р. Його передала до музею Н. Дмитрієва-Мельник, донька юриста, у вересні 1972 р. Ось його зміст:

«Шановний земляченьку Миколо Андрійовичу! Живо стоїть перед очима досі уся Полтава в ці незабутні дня національних наших свят і досі ми, зійшовшись де або зустрівшись, з великою втіхою згадуємо щасливі дні, які пережили вкупі у Полтаві. І вам, орле ясний, ми, що мали такий любий притулок (нерозбірливе слово), незмірно вдячні за Вашу рівну до всіх люб’язність, гостинність, сердешне вітання.

Перебираючи в пам’яті усякі факти велебних днів, ми прийшли до конечности видати цілу брошюру усіх свят. Для того я уповноважений од всіх просити вас, щоб ви найняли зараз доброго і борзого писаря попереписувати усі ті адреси й привітання, які були читані 30 серпня й передавані до рук голови і які не були читані після сецесії суспільної. А там конче попереписувати силу телеграм, які не були читані того вечора з тієї ж причини. А телеграм тих сила-силенна, бо з Галичини, кожного міста й містечка були посилані телеграми, а з слов’янських земель, а від європейських сторін, закладів та поодиноких осіб. Усе це треба якнайскоріше списати і видати, поки серце суспільства не охололо ще, треба зважати на ту силу суспільства, що не була у Полтаві, мало знає про свято, бо газети мало розповіли. Бога ради візьміть на себе цей труд урехтувати цю справу і вивершити її добре і скоро та до Києва зашліть.

Всі написи на вінцях і на стрічках чи лентах там списати й од кого які заслані.

Ще раз вдячно обіймаю і щирим поцілунком дякую за ласкаве вітання нас у вашій господі.

Щиро вас поважаючий і люблячий М. Лисенко» (7).

Грандіозний резонанс полтавських урочистостей 1903 року, що унаслідку дав об’єднання українських творчих сил, став можливим, зокрема, і завдяки принциповій, наполегливій, глибоко патріотичній позиції М.В. Лисенка.

Сутність усіх значимих і важливих справ, до яких він причетний, актуальна і на початку ХХІ століття. Простих і легких завдань він перед собою ніколи не ставив. Його життєве кредо – «… вивести українську національність з хуторянської обстанови на європейський шлях, в велику минуту представити Україну перед лицем всіх слов’янських народів і європейських мужів» (8). Так він пише Г.І. Маркевичу в Полтаву 10.08.1903 р. Таким він залишався до останнього подиху.

Література:

1. В.О. Щепотьев. Памяти Н.В.Лысенко // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Выпуск 10. – Полтава, 1913 р. – с. 252-253.

2. М.В. Лисенко. Листи. – К.: Мистецтво, 1964. – с. 288.

3. Там само. – с. 281.

4. Там само. – с. 369.

5. Там само. – с. 366.

6. Там само. – с. 368.

7. Фондова збірка Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського. К.в № 1624, інв. № 181-рукоп.

8. М.В. Лисенко. Листи. – К.: Мистецтво, 1964. – с. 374.

 

 

Коваль Вікторія Миколаївна – завідуюча сектором мистецької літератури та медіа-ресурсів Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара

 

ЗНАЧЕННЯ ЕТНОГРАФІЧНО-ФОЛЬКЛОРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ М. ЛИСЕНКА
ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

 

Вступна частина.

Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 року в селі Гриньки на території сучасної Полтавської області, помер від серцевого нападу 6 листопада 1912 року в Києві. Великий український композитор, диригент, піаніст, педагог, активний громадський діяч і збирач пісенного фольклору.

Основна частина: мультимедійний огляд видань з фондів ПОБЮ ім. Олеся Гончара «Значення етнографічно-фольклорної діяльності Миколи Лисенка для українського національного відродження».

1 розділ: Микола Лисенко – засновник і одночасно легенда і вершина української класичної музики, як Тарас Шевченко для української літератури.

Ім'я Миколи Лисенка в історії української культури тісно пов'язане з епохою, протягом якої відбувалося становлення української музики як професійного роду діяльності творчих людей. У більшості випадків Лисенко сприймається саме як композитор, але його внесок у розвиток українського театру і культурного освіти воістину величезний. У числі головних заслуг знакової для всієї України творчої людини можна назвати наступні:

- як композитор Лисенко є засновником національної композиторської школи в Україні, його називають автором національної музичної мови;

- в часи, коли українська мова навіть не вивчалася в школах, а патріотичні рухи були під суворою забороною імперської влади, Лисенко присвятив своє життя розвитку української культури;

- мистецтво Лисенко використав як і зброю для боротьби за пробудження національної самосвідомості рідного народу. Досягненню цієї мети він присвятив все своє життя, свій талант блискучого піаніста-віртуоза і хорового диригента, видатного педагога і безкомпромісного в боротьбі за Україну громадського діяча.

2 розділ: Найвіртуозніший піаніст України свого часу. Майстерність Лисенка вражала сучасників не тільки з числа співвітчизників. Іноземні критики давали виконанню маестро найвищу оцінку. Яскравим доказом високої майстерності володіння клавішами є складність фортепіанних творів, написаних композитором. Дивовижно мелодійні, продумані до дрібниць твори користуються незмінно високою популярністю не тільки на українській території.

3 розділ: Микола Лисенко – найвидатніший педагог української класичної музики. У 1904 році він відкрив двері своєї Музично-драматичного школи в Києві. Крім безпосередньо музичної освіти, у цьому навчальному закладі працювали відділення української та російської драми. Також в цій школі працював перший на всій території Російської імперії клас гри на народному інструменті. У навчальному закладі Лисенка педагоги викладали основи гри на бандурі (перший випуск учнів, незважаючи на труднощі в організації, відбувся у 1911 році).

Школа, відкрита композитором, потім виросла в Музично-драматургічний інститут, якому присвоєно ім’я Лисенка. Протягом часового проміжку з 1918 по 1934 роки цей навчальний заклад був провідним серед інших, де викладалися базисні основи творчості. Випускники Музично-драматургічного інституту стали засновниками українського мистецтва та авторами головних досягнень культури ХХ століття.

4 розділ: «Музичний революціонер», який випередив свій час. Його інновації інші корифеї європейської музики стали застосовувати лише через 10-20 років після їх появи у творах Лисенка.

Мистецтвознавці стверджують, що Микола Лисенко як піаніст-віртуоз не просто формував своєю творчістю основи музичного виконавства, а всіляко намагався вивести своїх слухачів «з хуторянської обстановки в найширший європейський світ». Написана майстром «Українська сюїта» викликала справжній фурор. До цього часу ніхто з композиторів не поєднував народну творчість і канонічні танцювальні форми.

В основі цього твору – елементи народної творчості, українські народні пісні. Але після шліхтування ювеліром-композитором кожна грань, всі до єдиної музичні інтонації засяяли неповторним світлом. Потім музиканти, оцінюючи твір, стверджували, що не можна назвати сюїту обробкою народної творчості, оскільки це повноцінне авторське музичне творіння.

5 розділ: Лисенко прославив українську національну музику в усьому світі. Його твори донині виконуються на оперних і театральних сценах багатьох країн. Опери, симфонії, рапсодії та інші його твори зберігають актуальність через багато років після життя композитора.

6 розділ: Лисенко – один з перших керівників «Українського клубу», який відстоював українську незалежність (зрозуміло, в рамках царської Росії програмною вимогою клубу була автономія України) і демократизацію політичного життя. Він поклав власне життя на вівтар боротьби за відродження українського національного духу і свідомості. Одним з його найсильніших бажань було об'єднання нації з її подальшою боротьбою за право бути собою, вільно говорити рідною мовою і берегти власні традиції.

7 розділ: Лисенко зробив величезний внесок у етнографічну спадщину України, зібравши сотні зразків народної творчості (народних пісень, обрядів), які активно використовував у своїх музичних творах. Робота з хоровими колективами давала можливість збирати дані про народну творчість різних українських регіонів. У 1874 році він видав книгу з аналізом козацьких дум з репертуару відомого бандуриста Остапа Вересая.

8 розділ: Лисенко – один із засновників українського національного оперного театру в Києві. Знаменною подією в житті не лише  композитора, а й усього українського мистецтва була спільна робота Лисенка та його троюрідного брата, драматурга Михайла Старицького над оперетою «Ніч перед Різдвом» за мотивами твору Гоголя. Вперше цей твір на сцені Київського міського театру було виконано аматорським театральним гуртком 24 січня 1874 року. Саме цей день вписаний в історію українського мистецтва як дата народження оперного театру в Україні.

Можна з упевненістю сказати, що одним з найбільш переконливих свідчень визнання Миколи Віталійовича генієм і героєм українського народу є не тільки пам'ять про нього в серцях вдячних нащадків, а й виконання його творів як національних гімнів.

Лисенко є автором музики 2 творів, без яких неможливо собі уявити українську націю, ці пісні затверджують духовну велич окремої людини і всього народу. Композитор створив музику, на яку покладені слова найвідомішого твору Івана Франка «Вічний революціонер». Протягом досить тривалого часу після написання абсолютно безпідставно це творіння використовувалося в цілях пропаганди радянською владою, хоча прославляє насправді революцію духовну і не має нічого спільного з комуністичним переворотом.

Ще одним знаменитим творінням композитора є музика до вірша Олександра Кониського «Молитва за Україну», більше відомого як духовний гімн України «Боже, Великий, Єдиний». У 1992 році цей твір офіційно отримав статус гімна української православної церкви Київського патріархату. Наприкінці 20 століття пісня сприймалася як другий державний гімн незалежної України.

Закінчення. Одним тільки написанням музичних творів життєвий шлях Лисенка не обмежується. Величезну увагу він приділяв розвитку вокального мистецтва. Саме Микола Віталійович є засновником професійної творчої освіти в Україні.

Творчий шлях Лисенка досить часто називають продовженням подвигу Тараса Шевченка. Незабутньому Кобзарю Лисенко присвятив ряд своїх творів, деяка частина творчості поета, покладена на музику композитором, потім зайняла гідне місце в культурній спадщині української нації.

Відомо, що він брав безпосередню участь в організації перепоховання Тараса Шевченка, цей факт отримав документальне підтвердження тільки у 21 столітті. Але не тільки в цьому простежується участь Лисенка у долі найвідомішого українського поета – культурно-просвітницьку роботу, якою за життя займався Шевченко, Лисенко продовжив і розвинув.

Віддаючи данину пам’яті Тарасу Шевченку, Лисенко став засновником нової концертної форми – змішаного концерту.

Навколо національної ідеї він активно об'єднував творчу молодь усюди, де тільки була можливість це зробити. Місцем такого збору інтелігентів-патріотів було і Київське літературно-артистичне товариство, створене в 1895 році нібито як форпост російської культури. З часом первісний характер члени об'єднання змінили на власний розсуд, перетворивши організацію в центр пропаганди української ідеї та національної культури, що і стало причиною закриття її у 1905 році.

З легкої руки маестро виник також гурток «Молода література», більш відомий українській громадськості, як «Плеяда молодих українських літераторів». З цього «гнізда» вилетіли у великий світ Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Максим Славинський, Володимир Самійленко, Сергій Єфремов та багато інших літераторів та громадських діячів початку ХХ століття.

В останні роки свого життя композитор очолював першу легальну українську громадсько-політичну організацію «Київський український клуб». У 1906 році він створив «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку», на адресу якого надходили благодійні пожертвування з Австралії, Канади, США та європейських країн. Останньою громадською акцією в діяльності Лисенка було святкування 50-ї річниці смерті Шевченка.

 

 

Пащенко Вікторія Вікторівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного

 

НЕВМИРУЩІЙ ВІНОК СЛАВИ ВІЩОГО БОЯНА МИКОЛИ ЛИСЕНКА

 

22 березня минає 175 років від дня народження нашого земляка М.В. Лисенка. Микола Віталійович любив свій рідний край і підтримував дружні стосунки з відомими українськими діячами-полтавцями.

Панас Мирний особисто познайомився з Миколою Лисенком у 1874 році в Києві. Панас Якович узяв відпустку, щоб поїхати на Третій археологічний з’їзд, аби послухати вчених і виступ кобзаря Остапа Вересая.

М.В. Лисенко брав активну участь у справі видання в Петербурзі роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

На жаль, Емський указ став на перешкоді цим намаганням. Цей циркуляр відсунув появу роману на території Російської імперії майже на тридцять років.

У травні 1901 року Панас Мирний їздив до Києва у службове відрядження, під час якого повідомив Миколу Лисенка, що пише 4-ту частину «Повії».

Панас Мирний дуже любив музику, а надто твори українських композиторів. Часто купував ноти. Дружина, Олександра Михайлівна, грала на фортепіано, а Панас Якович разом із сином підспівував. Ці ноти зараз зберігаються в музеї. Є серед них і твори М. Лисенка.

К. Стеценко, який працював у хорі М. Лисенка, говорив: «Мирний на музиці гаразд знається, більш, аніж на те можна б сподіватись од непатентованого, мовляв, фахівця».

Наприкінці 1892 року в Полтаву прибув мішаний хор Лисенка. Мирний відгукнувся на цю подію у своїй статті «Полтава»:

«Ми не візьмемо гріха на душу, коли скажемо, що задля народної пісні-співу він зробив те саме, що наш незабутній Кобзар зробив задля тієї ж пісні-слова».

1892 року відзначалося 50-річчя від дня народження М. Лисенка. Львівська «Зоря» опублікувала поетичне вітання Панаса Мирного «Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові у достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців».

Панас Мирний направив Миколі Лисенкові вітальний адрес з нагоди 25-річчя творчої діяльності композитора, розпочатої 1868 року виданням першого збірника «Українських народних пісень». Рукопис його, переписаний В.І. Василенком, зберігається в музеї.

Панас Мирний сподівається на швидку зустріч із композитором у Полтаві: «Ми лічимо дні, коли дождемося славного часу!»

У листі до В. Василенка від 20 липня 1899 року Панас Якович повідомляє про приїзд хору Лисенка і просить Віктора Івановича написати про це оголошення й «поклопотатися, щоб ця сповістка безпремінно була надрукована в «Губернских ведомостях»… Треба б поклопотатися, щоб як слід стрінути нашого дорогого гостя».

Голосом Панаса Мирного вітала Полтава М. Лисенка в грудні 1903 року з 35-літтям творчої діяльності:

«Ви з перших, наш славетний Бояне, звернули увагу на наш рідний спів... Ми з берегів тихої Ворскли прилучаємо і своє серце до того краєвого вітання і зично гукаємо: Слава українському Боянові, що рідную пісню вивів у широкий світ! Слава Миколі Віталійовичу Лисенкові невмируща, вік йому довгий і поспіх добрий!»

У 1905 році в Полтаві почав виходити перший український часопис «Рідний край», до складу редакції якого входив Панас Мирний. Друкувалися там і твори М. Лисенка.

Звідси ж, з Полтави, пролилася «Гірка сльоза на домовину славетного сина України, незабутнього її співця-Бояна – Миколи Віталійовича Лисенка» – так називався некролог, написаний Панасом Мирним 28 листопада 1912 року.

 

 

Тютюнник Ольга Дмитрівна – науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного

 

ТВОРЧА СПАДЩИНА КОМПОЗИТОРА М.В. ЛИСЕНКА
В КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ МУЗЕЮ ПАНАСА МИРНОГО

 

Музей як соціокультурний інститут завжди займав важливе місце в системі вітчизняної освіти. В наш час, за умов реформування освітньої системи, є актуальним визначення ролі, конкретної участі і перспектив розвитку кожного музею у якості компонента культурно-освітньої діяльності.

Місія музею в освітній сфері може бути сформульована у загальному вигляді як діяльність, що спрямована на збереження і передачу наступним поколінням культурного досвіду і гуманістичних традицій людства, формування ціннісних, моральних, світоглядних установок, розвиток творчого потенціалу особистості шляхом використання специфічних форм освітньої роботи і можливостей музею як унікального носія історико-культурної пам’яті людства.

Завдання музею полягає не в тому, щоб дати фундаментальні знання, а у формуванні ставлення людини до світу, його минулого. Зокрема, музей покликаний формувати не знання історії, а особистісне ставлення до неї. У музеї Панаса Мирного науковці розповідають не тільки про життя і творчість письменника,  а і про його сучасників, які зіграли важливу роль у розвитку української культури. Зокрема про українського композитора Миколу Лисенка.

Як свідчить практичний досвід, ефективним засобом пізнання культури як знакової системи, може вважатися метод «занурення у культуру». Мало хто, ознайомившись із музейною експозицією, залишається байдужим до унікальних музейних пам’яток, емоційне сприйняття яких підсилюють змістовна розповідь співробітників та використання технічних засобів.

Освіта у музеї полягає у безпосередньому контакті з опредметненою культурою. Відвідувач вступає в контакт з музеєм, коли оглядає експозицію, спілкується із співробітниками, цікавиться музейними виданнями і бере участь у заходах музею, вбираючи інформацію для власних потреб.

Перед музеями стоять непрості завдання пошуку креативних форм музейної комунікації, і щоб заохотити сучасного відвідувача прийти до музею. Науковцям необхідно глибоко досліджувати свою аудиторію, її базові знання, навички, вікові особливості, уподобання. Можна виділити три категорії відвідувачів: дослідники, які у  своїй роботі використовують музейні фонди; навчально-освітня аудиторія, зацікавлена специфічною інформацією для пізнавально-освітніх цілей; а також відвідувачі, для яких музей є формою відпочинку.

Для всіх категорій відвідувачів працівники музею Панаса Мирного підбирають цікаву форму роботи і відповідний матеріал. Крім лекцій та виставок у музеї влаштовуються тематичні екскурсії, музичні вечори, свято «Сонце української музики», присвячені пам’яті композитора М.В. Лисенка, на якому студенти музичного училища ставили оперу «Наталка Полтавка». На заходах частіше за все звучать твори визначного українського композитора. Відвідувачі можуть побачити збірники нот М.В. Лисенка до творів Т.Г. Шевченка, що належали родині Рудченків. Гостям, що володіють музичними інструментами, пропонується зіграти на фортепіано дружини Панаса Мирного.

Якість музейної комунікації залежить від фахового діалогу з  відвідувачами. Методи та  засоби впливу музею на  різні категорії відвідувачів відносяться до актуальної галузі знань – музейної педагогіки, що включає інноваційні педагогічні технології для інтеграції музейництва в процес творчого розвитку та виховання особистості. На початку 90-х протягом кількох років музей Панаса Мирного бере участь у роботі семінару «Музей і підростаюче покоління» і вперше в Полтаві започатковує роботу по музейному навчанню дітей, починаючи з 4-річного віку. Розробляються програми і сценарії занять для різних вікових груп. Ці заняття проводились в нетрадиційній театралізованій та ігровій формі для вихованців дитячих садків та учнів шкіл. У виконанні вихованців дитячого садка №47 «Золота рибка» у меморіальному будинку музею-садиби Панаса Мирного неодноразово ставилась дитяча оперка «Коза-дереза».

 

 

Кулинич Тамара Володимирівна – голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»

 

ВСЕСВІТНЄ СЛОВО УКРАЇНСЬКОГО БАНДУРИСТА ГРИГОРІЯ КИТАСТОГО

 

Григорій Трохимович Кита́стий (17 січня 1907 р., Кобеляки, Полтавська область – 6 квітня 1984 р., Сан-Дієго, Каліфорнія) – Герой України, композитор, диригент, бандурист.

17 січня 1907 року, напередодні Водохрещі, у селянській родині, що мала козацьке коріння, народився хлопчик. Малий Григорій став четвертою дитиною в сім’ї, в якій батьки хоч і були неграмотними, та все ж знали своє походження і дуже любили музику. Ось як про це згадував сам Григорій Китастий: – Батьки мої, Трохим і Ксеня, були трудолюбиві, чесні, релігійні, статечні люди… Батько завжди гордо підкреслював, що він походив із козацького роду. Він був неграмотний, проте від нього я почув про Тараса Бульбу… Був надзвичайно співучий, любив церковний спів, по слуху завчив найскладніші партії з концертів Бортнянського, Веделя…, а коли розповідав про бандуриста, що співав «Морозенка»,– переказував це наглядно співом. Мати теж була не менше здібна до пісні. Вона хоч і не вивчала «класиків», зате знала безліч народних псалмів, кантів, пісень… У родині панував режим побожності,– написав у спогадах Григорій.

Коли розпочалася українська революція, то Г. Китастому було-то всього десять років. Хто знає, чи розумів малий, що відбувається навколо. Чи чув про те, що більшовики вирізають у Полтаві тих, хто говорить українською мовою, чи співають вкраїнських пісень. І чи знав, що проти червоних окупантів веде боротьбу його земляк Симон Петлюра? Пізніше, вже будучи композитором та диригентом, Грицько напише не одну пісню про ці події, та уславить головного отамана військ УНР думою. Коли ж зайшла мова про здобуття освіти, то іншого варіанту, як вчитися на музиканта і не було.

Саме тому в 1927 році Григорій вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. З музикою проблем не стало – ноти Гриць ловив на льоту, а от скласти загальноосвітній курс таки довелося. У своїй «Автобіографії» він з вдячністю згадує директора технікуму, керівника Полтавської хорової капели Федора Попадича, котрий, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався й про поліпшення умов його життя. Згодом і стипендію призначили, і до гуртожитку поселили, і навіть до Полтавської хорової капели взяли. Що ще треба студенту? На смаколики заробляв розвантаженням вагонів.

У 1930 році по закінченні музичного технікуму вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, оволодівав технікою гри на скрипці і кларнеті, однак у фаворі незмінна бандура. З дипломом хормейстера опери, Грицько іде працювати до 5-ї київської піхотної школи. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році, за порадою теоретика Г. Любомирського, переходить на композиторський факультет. Однак, стипендії не має. Його беруть на роботу до Київської опери, хористом.

- Така праця давала мені можливість вивчати оперний репертуар і театральну специфіку, а з другого боку – це давало певну матеріальну базу для прожиття якоюсь мірою допомагати батькам, що опинилися в біді,- згадував музикант. Тією бідою був Голодомор.

Під час навчання часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капели, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у кінці 1935 року, став дійсним її членом. У 1935 році залишки раніше в 1934 р. розформованих Полтавської та Київської капел зібрали в Державну Зразкову Капелу бандуристів України. В ній Г. Китастий став концертмейстером, а в 1941 р. – заступником мистецького керівника. З початком Другої світової війни Капела була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших – на копання протитанкових ровів. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий. З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ.

- Мобілізували мене і всіх наших молодших, замість евакуювати, одягнули кашкети з червоними зірками. Пощастило мені вислизнути з колони полонених аж біля Ромен. Сховали мене й перевдягнули наші хлібороби. Пробирався ночами до Києва, ховався по селах удень, щоб не натрапити на німецьку облаву, - згадував Григорій.

В столиці музикант зустрівся з колегами-бандуристами (їх було 16 артистів). Зайшла мова про організацію капели. У Києві в міській управі працював скульптор та режисер Іван Кавалерідзе. Він очолював відділ культури, і допоміг Китастому з приміщенням для репетицій. Так постала «Українська Капела Бандуристів імені Тараса Шевченка». Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капелі по селах Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною Капела виїхала у концертну подорож по Волині і Галичини, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Рейху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів (робітників зі сходу) «Шупен 43» в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Лицеву, Капелу вдалося вирвати з табору. Наприкінці листопаду надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капелани постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. Скрізь їх виступи проходили з тріумфом.

У 1943-1944 роках Капела 9 місяців перебувала на гастролях в Галичині. Зокрема 8-9 березня 1943 року Капела бандуристів знаходилась в Дрогобичі і дала в місті два концерти. У Турці капелани зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий подружив із ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963 р.). У Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які окрилив Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару Капели, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборі переміщених осіб. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах для переміщених осіб у Західній Європі. В 1946 році, перебуваючи в захопленні від постаті Юрія Тютюнника, Китастий разом з Іваном Багряним написав «Пісню про Тютюнника».

З Західної Німеччини доля закинула його у США. Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час – у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Наприкінці 1967 року він втретє оженився і переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на репетиції Капели Бандуристів. Інтереси митця не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи.

На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий несподівано захворів і 6 квітня помер від раку в Сан-Діеґо, Каліфорнії. Похований на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерсі (США).

Указом Президента України № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

 

 

Годзенко Володимир Дмитрович – заступник директора з обліку і збереження музейних цінностей Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Заслужений працівник культури України;

Гонтарюк Наталія Едуардівна – начальник відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації

 

«ЦІКАВИНКИ» ІЗ ЖИТТЯ МИКОЛИ ЛИСЕНКА

 

«Могутньої сили композитор, блискучий піаніст і хоровий диригент, Лисенко не шукав ніколи шумливої кар’єри, не вганяв за славою віртуоза, яку, розуміється, міг здобути, а тим паче – за сполученим із такою славою багатством».

                                                              Максим Рильський

 

Лисенко Микола Віталійович походить з старого козацького роду, відомості про який ми маємо з початку XVII сторіччя. Його предки були старшинами в українському козацтві. Історичні документи вказують на Якова Лисенка, як на першого представника цього роду. Він жив у першій половині XVII сторіччя і брав активну участь у війні 1648-1654 рр. Син Якова – Іван – відомий військовий та політичний діяч другої половини XVII сторіччя, був чернігівським, пізніше – переяславським полковником, а згодом – наказним гетьманом. Він відзначився у багатьох походах українських військ проти польської шляхти і татарів. Вся чоловіча лінія роду Лисенків аж до Віталія Романовича – правнука генерального судді Федора Лисенка і батька нашого великого композитора – були люди військові і завжди займали в армії досить високі пости.

Ще в давні часи рід Лисенків оселився в районі теперішньої Полтавщини, недалеко від м. Кременчука. Там належав їм ряд сіл та хуторів.

Мати Миколи Лисенка – Ольга Єреміївна – походила із полтавського поміщицького роду Луценків. Освіту вона дістала в петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання залишило глибокий слід у характері та світогляді Ольги Єреміївни. Вона розмовляла майже виключно французькою мовою, примушувала до цього всіх членів сім’ї.

Систематично займатися музикою Лисенко почав з п’яти років і виявив дуже великі музичні здібності. Слід віддати належне матері, яка вчасно помітила нахили сина і, будучи хорошою музиканткою (вона сама дуже добре грала на роялі), зуміла виявити великий музичний талант майбутнього композитора і розвинути його. Музику хлопчик любив надзвичайно і заняття нею проходили успішно.

В полку, де служив Віталій Романович, був досить хороший військовий оркестр («хор трубачів»). Батько часто брав Миколу на військові маневри, паради й огляди, де хлопець міг чути різні марші, польки, рисі, галопи і т. ін. Повернувшись додому, Микола підходив до інструмента і награвав напам’ять прослухані ним мелодії.

У 1852 р. хлопця відвезли до Києва і віддали до чоловічого пансіону Вейля, який містився на колишній Фундуклєєвській вулиці. Цей «аристократичний» пансіон відзначався тим, що в ньому дуже грубо поводилися з вихованцями, часто били їх і тримали голодними. Звичайно, батьки Лисенка, які безмірно любили свого сина, не могли погодитись на таке «виховання»: через декілька місяців хлопця забрали з пансіону Вейля і віддали до пансіону француза Гедуена, що містився в одному з кращих районів міста – в Липках. Проте і в цьому закладі хлопцеві, очевидно, було не набагато легше.

Імпровізувати Микола Лисенко почав ще в дитинстві. В роки перебування в пансіоні Гедуена з’являються його перші творчі спроби. Маленький композитор склав польку для фортепіано, яку батько надрукував у Києві до дня народження її автора. І, як відзначають біографи Лисенка, в ній уже відчувався вплив української народної мелодики.

У 1859 р. Микола Віталійович вступив на природничий факультет Харківського університету, хоч за нахилами йому більше б підійшов історико-філологічний. За свідченням М. Старицького, в даному разі вибір саме природничого факультету був обумовлений, до деякої міри, сімейними традиціями: один з родичів Лисенка – Н.Д. Борисяк – був професором мінералогії.

По закінченні першого курсу університету Лисенко переводиться до Києва. Туди переїхали  на постійне мешкання його батьки, не без смутку залишаючи родове гніздо на Полтавщині, - мальовничі Гриньки з біленьким невеличким флігелем, де народився їх первісток Микола.

Київське життя тих часів нагадувало неспокійне море, коли одна хвиля накочується на другу і різні течії вирують, співіснуючи.

Лисенко цілком поринув у потік народно-української діяльності. Він береться за вивчення української  мови, щоб зробити її «культурною і своєю». У передмові до відомого «Словаря української мови», виданого 1907 року під редакцією Б. Грінченка, у списку людей, що записували від народу слова, значиться і Лисенко. Тоді ж Лисенко розпочав справу збирання, запису й гармонізації українських народних пісень.

Першого червня 1864 р. Микола Віталійович закінчив фізико-математичний факультет Київського університету «по разряду естественных наук». Проте Лисенко визнав свою загальну освіту закінченою лише тоді, коли, подавши в травні 1865 р. дисертацію на тему «О половом размножении нитчатых водорослей», одержав ступінь кандидата природничих наук.

Після закінчення університету Микола Віталійович виїздить до Таращанського повіту на Київщині, де й займає посаду мирового посередника. Посади мирових посередників були введені після реформи 1861 р. Мирові посередники, здебільшого з місцевих дворян, призначалися губернаторами для контролю над сільською й волосною владою. Основним обов’язком їх була допомога при складанні «уставних грамот». Крім того, вони мали право стверджувати або відхиляти вибори службових осіб села й волості.

У червні 1878 р. Микола Віталійович взяв участь в археологічній експедиції по розкопках могил на острові Хортиця. У листі до своєї майбутньої другої дружини Ольги Антонівни Липської він з захопленням розповідає їй про свої враження від мандрівки, переправу через пороги з Лоцманської Кам’янки на дубах у супроводі «лоцманів з запорожців колишніх».

Діяльність М. Лисенка як організатора й керівника українських хорових колективів, що почалася ще в роки його навчання в університеті, тривала поряд з його фольклористичною і музично-творчою роботою протягом усього життя композитора. Микола Віталійович був одним з перших авторів українських класичних хорових композицій, він же здебільшого був їх першим виконавцем. Хорова справа, яку він розпочав у Києві, знаходила дедалі більше прихильників.

До Лисенка на Україні не існувало жодного професіонального хорового колективу, за винятком церковних хорів. Численні концерти, які влаштовував Микола Віталійович протягом свого життя, виконувались хорами самодіяльними. Цей факт свідчить про те, яке велике обдаровання мав композитор як хоровий диригент. За свідченнями сучасників, він завжди набирав хор спеціально для того чи іншого концерту і для кожної концертної подорожі.

У Центральному державному історичному архіві УРСР зберігаються документи, з яких довідуємось про цікаві подробиці. У справі охоронного відділу «Про композитора Лисенка» читаємо цілком таємний лист від 23 листопада 1903 р., надісланий з Києва департаменту поліції: «За відомостями агентурного джерела київські українофіли задумали влаштувати в половині грудня сего року вшанування малороса композитора Лисенка з нагоди 35-літнього ювілею його музичної діяльності. Ювілярові передбачається піднести цінний подарунок, на який зібрали біля 4000 крб., і вшанувати його за обідом у Купецькому зібранні».

Після ювілею М.В. Лисенко використав гроші, зібрані йому громадськістю для придбання дачі, на організацію музично-драматичної школи. 1904 року школа була відкрита. Вона стала вогнищем української музичної і театральної освіти. Вперше на Україні був відкритий відділ української драми та клас народних інструментів, зокрема бандури. Лисенко організував клас теорії музики (композицій), ставлячи за мету підготовку національних композиторських кадрів.

1908 року Лисенко очолив «Український клуб», в якому провадив величезну музичну й культурно-освітню роботу. Там постійно відбувались літературні й музичні вечори, влітку влаштовувались курси для народних учителів. «Український клуб» став центром комітету по спорудженню пам’ятника Т. Шевченкові та спеціального комітету під головуванням М. Лисенка по відзначенню 1911 року 50-х роковин з дня смерті Великого Кобзаря.

Література:

1. Л. Архімович, М. Гордійчук. Микола Віталійович Лисенко.   Життя і творчість.// К.:  Державне видавництво УРСР «Мистецтво» // Друге виправлене і доповнене видання. – 1963.

2. М. В. Лисенко. Листи.// Упорядкування, примітки та коментарі О. Лисенка. // Вступна стаття М. Рильського. // Загальна редакція Л. Кауфмана. // «Мистецтво» // 1964.

3. Т. Булат. Микола Лисенко. // К.: «Музична Україна». – 1973. – 106 с. – Сер. «Творчі портрети українських композиторів».

4. Модзалевский В. Л. «Малороссийский родословник», том третій, К., 1912, стор. 127-146.

5. М. Старицький. К биографии Н. В. Лысенко. – К.: 1904. стор. 4-5.

 

 

Дяченко Тамара Миколаївна – директор Лубенського краєзнавчого музею

 

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ДУХ ЛИСЕНКОВОГО ХОРУ

 

На розвиток культурного життя міста Лубни на Полтавщині кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема, його музичної складової, величезний вплив справила постать великого полтавця М.В. Лисенка. Важливу роль у пропаганді та збереженні української культури в місті відіграли гастролі хору під керівництвом відомого композитора, що відбулися влітку 1897 року (Ванцак, Козюра, 1993, с. 53). Зберіглося фото колективу, зроблене в Лубнах, анотоване самим Миколою Віталійовичем: «Хорова подорож по Україні 1897 р.(15 червня – 20 липня). Знята група в Лубнях» (Лисенко. Листи, 2004).

Відбувалась ця поїздка за маршрутом: Бердичів, Житомир, Умань, Козятин, Біла Церква, Сміла, Черкаси, Золотоноша, Прилуки, Лубни і назад – Золотоноша, Черкаси, Сміла. На Полтавщині хору був влаштований теплий і щирий прийом, а найвищі збори від концертів (300 крб.) були в Житомирі й Лубнах( Ревуцький, 2003, с. 88).

Син композитора Остап у своїй книзі «М.В. Лисенко» розповів про один з виступів хорового колективу в місті над Сулою. Цей епізод згадується у багатьох виданнях як бувальщина. На той час концерт не міг відбутись без дозволу місцевої влади. Тож і в Лубнах місцевий справник, наслухавшись про «крамольний хор», вирішив ощасливити його виступ своєю присутністю. На концерт він з’явився у повній формі при хрестах, ще й перед початком виголошував: «Шевченківським духом від вашого хору тхне, бунтарським». Але справника дуже швидко нейтралізували три семінаристи з Лисенкового хору, які «знали всі ходи до жандармського серця». Вони тричі назвали справника високородієм, а потім шанобливо провели промочити горло. І коли справник повернувся на своє місце, то вже сидів утихомирений, і навіть разом з усіма аплодував і народним пісням, і навіть Шевченковому «Заповіту» (Ванцак, Козюра, 1993, с. 53, «Одеські вісті», 2017).

Вдруге в Лубнах хор побував в 1902 році під час передостанньої подорожі по Україні. І цього разу Микола Віталійович відзначав, що на Полтавщині їх виступи «приймали дуже приязно, по-земляцькому» (Лисенко. Листи, 2004, с. 338).

У зв’язку з виступом хору М. Лисенка в Лубнах неможливо не згадати імена двох людей, представників лубенської інтелігенції того часу. Це, зокрема, майстер фотографії А. Завадський, яким у 1897 р. було зроблено згадуваний знімок хору, а також фотопортрет самого композитора (Лисенко. Листи, 2004). В лютому 2016 року в галереї актуального мистецтва «Арт-місія» в Полтаві його роботи були представлені на виставці ретро-фотографій разом з іншими світлинами фотомайстрів Полтавщини кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У цей же час на Лубенщині в селі Тарнавщина вчителювала письменниця Любов Яновська. У 1897 р. в журналі «Зоря» побачило світ її перше друковане українською мовою оповідання «Злодійка Оксана». Серед тих, хто підтримував патріотичні письменницькі наміри Л. Яновської, був і М.В. Лисенко (Шумило-Яновська, 1991, с. 9). У листі до Любові Олександрівни в квітні 1901 р. він пише про пересилку нот «хору відьом» – одного з номерів опери-феєрії «Відьма», музику якої на лібрето Яновської написав сам Лисенко (Лисенко. Листи, 2004, с. 314). А у жовтні того ж року він просить її надіслати Я.П. Гулаку-Артемовському до Києва рукописи опери для переписки (Лисенко. Листи, 2004, с. 322). Того ж року в Лубнах були поставлені сцени з цієї опери у виконанні хору під керівництвом композитора Б. Підгорецького (Ванцак, Козюра, 1993, с. 53).

Вже тоді Л.О. Яновська брала найактивнішу участь у діяльності київської «Просвіти», яку й очолила в 1906 році, переїхавши роком попереду до Києва. Формуванню її передових поглядів сприяло  дружнє спілкування в цей період з М. Лисенком, Лесею Українкою, М. Старицьким. Авторитет Яновської було засвідчено тим, що в 1911 р. вона як представник просвітницького руху була делегована до Москви на відзначення 50-х роковин з дня смерті Т. Шевченка (Шумило-Яновська, 1991, с. 26).

Повернувшись на Україну, Любов Олександрівна активно пропагувала його творчість, зокрема – на Лубенщині, хоча в Києві було й заборонено вшанування пам’яті Великого Кобзаря. В Лубенському краєзнавчому музеї зберігається програма ювілейного вечора пам’яті Тараса Шевченка в Лубнах, який відбувся 15 травня 1911 року в театрі «Оаза». З головною доповіддю на тему «Шевченко як національний поет-слов’янин» на ньому виступила Л.О. Яновська (фонди ЛКМ). Вона говорила про Тараса Шевченка як про апостола правди, який своїм словом зберіг заповіді, ідеали, молитви, мрії, надії і звичаї, історію і віру свого народу (Шумило-Яновська, 1991, с. 27).

На вечорі, що складався з трьох відділень, у виконанні солістів, чоловічого та змішаного хору прозвучало 15 музичних творів на слова Т.Г Шевченка. До 12 з них музику написав М.В. Лисенко: «Ой Дніпре мій Дніпре», «Гетьмани, гетьмани», «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі», «О милий Боже України», «Наш отаман Гамалія», «Ой одна я одна», «Сон», «Садок вишневий», «У широкую долину», «Думи мої, думи мої, ви мої єдині», «Доля», «Ой умер старий старий батько». Виконувався також «Жалібний марш», написаний М. Лисенком на слова Лесі Українки до 27-х роковин смерті Кобзаря. А розпочинав і завершував вечір Шевченків «Заповіт» з його бунтарським духом (фонди ЛКМ).

Тож, безперечно, М.В. Лисенко відіграв надзвичайно вагому роль у розвитку української музичної культури в Лубнах на зламі ХІХ і ХХ століть, насамперед хорового мистецтва. Чимало хорових колективів вписали свою сторінку в мистецьку скарбницю тисячолітнього міста. Це і вже згадуваний хор під керівництвом Бориса Підгорецького – уродженця м. Лубен. У 1920-ті роки своїми виступами уславився хор, створений композитом Григорієм Давидовським при Братській церкві (Полтавщина, 1992, с. 490). Це також прекрасні хорові колективи, які діяли на підприємствах і в навчальних закладах міста.

Сьогодні традиції академічного хорового співу в Лубнах продовжує народний академічний самодіяльний хоровий колектив «Камертон» під керівництвом Юлії Гриші. Візитною карткою хору є «Молитва за Україну» Миколи Лисенка – духовний гімн нашої держави, у якому втілені одвічні віра і надія українського народу в краще майбуття.

Джерела та література:

1. Ванцак Б.С. Рідний край: навч. посібн. з історії Лубенщини / Б.С. Ванцак, В.М. Козюра.-Лубни: газ. «Лубенщина», 1993.-104 с.

2. Лисенко М.В. Листи / М.В. Лисенко. – Київ: Музична Україна, 2004.-680 с.

3. «Одеські вісті», 8 лютого 2017 р.

4. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / (за ред. Кудрицького А.В.) – Київ: УЕ, 1992.- 1024 с.

5. Ревуцький Д.М. Микола Лисенко. Повернення першоджерел / Д.М. Ревуцький. – Київ: Музична Україна, 2003.- 320 с.

6. Фонди ЛКМ, інв. № 1174.

7. Шумило Н.М. Подолати в душі зло / Л.О. Яновська. Твори в двох томах, т. 1. – Київ: Дніпро, 1991. – 712 с.

 

 

Управління інфраструктури та туризму Полтавської обласної державної адміністрації

36014, м. Полтава, вул. Зигіна, 1, к. 407, тел.: (0532) 606-369, 606-223

e-mail: tourism@adm-pl.gov.ua, http://poltava-tour.gov.ua, facebook.com/tourpoltavaregion

 

Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського

36020, м. Полтава, вул. Конституції, 2, тел.: (0532) 56-23-69

e-mail: poltava_local_museum@ukr.net, http://pkm.poltava.ua

Наверх ↑