Збірник матеріалів ІХ Науково-практичної конференції, присвяченої 145-річчю від дня народження Лесі Українки

Версія для друкуВерсія для друку

ЗБІРНИК МАТЕРІАЛІВ
ІХ Науково-практичної конференції
«Екскурсійна діяльність – реалії та перспективи. Полтавщина – «україніша» Україна»,
присвяченої 145-річчю від дня народження Лесі Українки

 

Програма
ІХ науково-практичної конференції
«Екскурсійна діяльність – реалії та перспективи. Полтавщина – «україніша» Україна»,
присвяченої 145-річчю від дня народження Лесі Українки

Дата та час проведення: 23.02.2016, 11.00 год.

Місце проведення: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського
                                (м. Полтава, вул. Конституції, 2)

Бєліков Олександр Анатолійович – начальник управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації: Вітальне слово.

Оніщук Лариса Миколаївна – заступник начальника управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації, кандидат педагогічних наук, Заслужений працівник культури України: «Про підсумки роботи туристичної галузі Полтавщини за 2015 рік та основні завдання на 2016 рік».

Бондаренко Сергій Михайлович – заступник голови Гадяцької районної державної адміністрації: Вступне слово.

Демонстрація фільму: «Гадяччина запрошує».

Левицька Вікторія Валентинівна – завідуюча відділом родини Драгоманових Гадяцького історико-краєзнавчого музею: «Пам’ятки і пам’ятні місця історії і культури, пов’язані з Лесею Українкою і родиною Драгоманових у мережі туристично-екскурсійних маршрутів Гадяцького району».

Демонстрація фільму: «Тут ви «…побачите вже таку Україну, що українішої й нема».

Пісня «Лесин Гай» у виконанні Лариси Володимирівни Труш – начальника відділу культури Гадяцької райдержадміністрації.

Фрагмент вистави «Лісова пісня» Лесі Українки у виконанні акторів «Театру на Павленках» Полтавського міського будинку культури. Режисер – Чернявська Галина Миколаївна.

Павлов Віталій Володимирович – начальник відділу туризму та культурної спадщини управління культури Полтавського міськвиконкому: «Підсумки туристсько-екскурсійного сезону у м. Полтаві за 2015 р. та особливості нового туристичного сезону в 2016 році».

Ленська Світлана Василівна – доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка: «Полтавщина в житті родини Драгоманових-Косачів».

Пащенко Вікторія Вікторівна – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного: «Наша Леся».

Кулинич Тамара Володимирівна – голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Олена Пчілка – дітям».

Чернов Анатолій Андрійович – Почесний голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Зірка українського відродження Олена Пчілка».

Малик Микола Васильович – краєзнавець, член ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Михайло Драгоманов – полтавський період».

Волошин Роман Олексійович – член ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»: «Деякі шкіци з історії життя родин Косачів та Драгоманових».

Приходько Тетяна Анатоліївна – завідуюча відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського: «Леся Українка і Полтавщина».

Федорова Марина Анатоліївна – провідний бібліограф відділу інформації з питань культури та мистецтва Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського: «Документи і матеріали про Лесю Українку у фонді Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського».

Пошибайло Ольга Василівна – головний бібліограф Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара: інформаційно-бібліографічний огляд «Духовний код Лесі Українки».

Годзенко Володимир Дмитрович – заступник директора з обліку і збереження музейних цінностей Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Заслужений працівник культури України: «Туристичні об’єкти в Україні, пов’язані з життям та творчістю Лесі Українки».

Гонтарюк Наталія Едуардівна – начальник відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації: «Туристичні об’єкти в Україні, пов’язані з життям та творчістю Лесі Українки».

Авторська виставка ляльок Заслуженого майстра народної творчості України Свиридюк Наталії. «Українські традиції. Погляд через століття». Майстер-клас з виготовлення ляльки-мотанки.

 
 

   Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка, 25.02.1871-01.08.1913) – українська письменниця, перекладач, громадський діяч. Писала у жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) та брала активну участь в українському національному русі.

   Мати Лесі Українки, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка, була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько, Петро Антонович Косач – високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки Лариси пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 р. – весна 1879 р.), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.

   У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї і це домашнє ім’я стало літературним псевдонімом) – Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із Іваном Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.

   Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся написала цей перший у своєму житті вірш під впливом звістки про долю своєї тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі. Вперше надруковані в 1884 р. у львівському журналі «Зоря» – вірші «Конвалія» і «Сафо» – який присвятила своїй тітці О. Судовщиковій. У 1885 р. у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).

   Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років, коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». У 1892 р. у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з’явилася у Львові (1893 р., друге видання – в Києві у 1904 р.), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899 р.), третя – «Відгуки» (1902 р.) – в  Чернівцях.

   Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не були надруковані.

   В канон української літератури Леся Українка увійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв’язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших її творах помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім – Українець) на вибір її мотивів.

   А вже поезію «Contra spem spero» (1890 р.) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus – Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині ототожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов’язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня – лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами» – це містичні дифірамби на честь божественної коханки.

   Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Л. Українки, пізніше знайшов втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон»,«Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

   У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896 р.) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав’язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом.

   Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр – драматичну поему.

   Перша з них – «Одержима» (1901 р.). Канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, будучи самим втіленням життя, становлять антитезу до постави Міріам. Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи – в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетеса розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», де можна знайти такі рядки: «Чи довго ще, о Господи, Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Становлять вони своєрідний ключ до зрозуміння образу неволі як образу душі, раба власних стереотипів. Персонажі раб-єгиптянин і раб-єврей з поеми «В дому роботи – в країні неволі» – це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає певним лейтмотивом творчості Лесі Українки.

   У драматичній поемі «Кассандра» (1907 р.) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади картає поетеса в драматичній поемі «У катакомбах» (1905 р.). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок – неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її антично-християнській іпостасі.

   Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми. Античний фон подій експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.

   До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» (1912 р.) і «Лісова пісня» (1911 р.). Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» – вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.

   Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Л. Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.

   Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі ХІХ – ХХ століть, використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

   Її твори видавалися багато разів. Науково об’єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923-1925 рр. і в 12 тт. 1927-1930 рр.) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951-1956 рр.), у 10 тт. (1963-1965 рр.) і в 12 тт. (1975-1979 рр.). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970 р.).

   Постановою Центрального Комітету КП України і Ради Міністрів УРСР від 17 липня 1970 р. № 372 «Про відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки» була заснована літературна премія імені Лесі Українки за найкращий твір для дітей. Премія присуджувалася щорічно починаючи з 1972 року «за глибокоідейні та високохудожні твори для дітей, які сприяють комуністичному вихованню підростаючого покоління і здобули широке громадське визнання».

   У 2004 році встановлена «Премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва», яка «присуджується щороку за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання».

Ніколаєв І.Ю. – науковий співробітник комунальної установи Полтавської обласної ради
                            «Рекреаційний центр «Криворудський»

 

 

Оніщук Л.М. – заступник начальника управління інфраструктури та туризму
Полтавської обласної державної адміністрації, кандидат педагогічних наук, Заслужений працівник культури України

 

ПРО ПІДСУМКИ РОБОТИ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ ПОЛТАВЩИНИ ЗА 2015 РІК
ТА ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ НА 2016 РІК

   Основним завданням туристичної галузі є збільшення туристичних потоків, формування позитивного іміджу області, популяризація культурної спадщини та духовних надбань шляхом створення нових туристичних маршрутів. Маршрути формуються на основі новостворених об’єктів та встановлення партнерських стосунків і взаємозобов’язань підприємців та підприємств, які входять до кластерної моделі функціонування. Туризм – це галузь, що об’єднує більше 40 напрямків діяльності, тому партнерські стосунки тут важливіші, ніж в будь-якій іншій галузі.

   В туризмі та санаторно-курортній сфері області працює 75 готелів, 12 санаторіїв, 230 туристичних фірм, 201 екскурсовод, 86 агроосель-садиб, 23 центри активного туризму, 15 туристичних інформаційних центрів, 10 профільних громадських організацій.

   2015 рік був не менш складний для туристичної галузі області, так як і для усієї України. Адже геополітична ситуація в країні спричинила спад туристичних подорожей за кордон, до моря і на перший план вийшов короткочасний відпочинок, для якого на Полтавщині є всі передумови.

   Рік був підсумковим для Обласної програми розвитку туризму і курортів на 2011-2015 роки, в ході реалізації якої виконано ряд завдань.

   Вдосконалено маршрути з активним способом пересування, які успішно доповнюють послуги сільського зеленого туризму: сплави на байдарках, катамаранах і плотах по річках; кінноспортивні маршрути; популярності набуває велосипедний туризм, лідерами по розвитку якого є м. Полтава, Полтавський та Зіньківський райони.

   Сільський зелений туризм – специфічна форма відпочинку в селі з використанням природного, матеріального та культурного потенціалу даної місцевості, пов’язаного з використанням селянського або фермерського господарства, коли проживання, харчування та обслуговування туристів забезпечує сільська родина. Саме цей вид туризму передбачає використання усього рекреаційно-туристичного потенціалу районів області.

   Саме в цьому напрямі туризму можна відзначити Великобагачанський, Диканський, Миргородський, Пирятинський, Полтавський райони, в яких діють об’єднання агросадиб.

   До послуг відпочиваючих 363 території та об’єктів природно-заповідного фонду: заказники, пам’ятки природи та садово-паркового мистецтва, регіональні ландшафтні парки, дендропарки, заповідні урочища тощо. Один з них – комунальна установа «Рекреаційний центр «Криворудський» Полтавської обласної ради (підвідомча установа Управління).

   Серед лідерів туристичної відвідуваності є етнографічні маршрути (Опішня, Миргород, Пирятин – кераміка, Решетилівка – вишивка та ткацтво, Карлівка – писанкарство) з використанням народних промислів та ремесел, їх збереження та відновлення, організація майстер-класів.

   Духовно-історична спадщина активно популяризується 38 державними і 100 громадськими музеями, які включені в туристичні та екскурсійні маршрути культурно-пізнавального спрямування.

   Активно працюють 15 туристичних інформаційних центрів Полтавщини, більшість яких знаходяться в музейних закладах області, на автовокзалах, в готельних закладах.

   Веб-сайт «Полтавщина туристична» має змістовну інформацію про туристичний потенціал області та висвітлює усі події галузі, надає методичні поради організаторам маршрутів та пересічним громадянам, які люблять мандрувати Полтавщиною. Діє відповідна сторінка у соцмережі Фейсбук. Систематично висвітлюються питання галузі в ЗМІ, зокрема декілька виступів на радіо та телебаченні (ОДТРК «Лтава»), опубліковано більше 15 публіцистичних матеріалів, статей у різних виданнях.

   За аналітикою діяльності медіа-простору Полтавщини в туристичній сфері визначено кращі Веб-сайти по змісту, кількості відвідувачів та туризму подій, які на ньому відображаються – найкращим став сайт «Полтава туристична» (Полтавський міськвиконком).

   Актуальні питання розвитку туристичної галузі області вирішувались у співпраці з громадськими організаціями туристичного спрямування: Обласний туристичний кластер (голова – Онойко Н.О.), Спілка екскурсоводів Полтавщини (голова – Кулинич Т.В., почесний голова – Чернов А.А.), Полтавське регіональне відділення спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні (голова Спілки – Мартьянова Л.В.), Громадська організація екологічного спрямування «Зелена хвиля» (голова – Пигарев В.В.), Полтавська обласна спілка краєзнавців (голова – Нестуля О.О.), Полтавська обласна федерація спортивного туризму (президент – Скляр О.М.).

   Щомісячна інформаційно-краєзнавча газета «Край» (головний редактор – Татаринов В.С.) уже 10 років змістовно висвітлює туристичні події області, надає методичні матеріали для створення нових туристичних маршрутів, пов’язаних з видатними особистостями, життя яких пов’язане з Полтавщиною.

   Управління плідно співпрацює з вищими навчальними закладами по підготовці фахівців для сфери туризму та розвитку різних напрямків: зеленого, активного, етнографічного, готельного та інших.

   Організація виробничої практики та моделювання майбутньої професійної компетентності спрямовані на самовдосконалення, відчуття вдалого професійного вибору та задоволення від справи, що розвивається на благо Батьківщини. Ці питання вирішуються засобами професійного виховання, результатом виступає становлення студента як фахівця. Навчальний процес є основною ланкою професійного становлення студента. Тому принципово важливо поєднувати теорію i практику, з найбільшою ефективністю передавати студентам необхідний обсяг знань i вмінь, навчити їх систематично працювати над собою, вміло користуватися набутими знаннями в ринковій економіці. Саме тут ми вбачаємо свою головну місію. Тільки високо досвідчений, фаховий персонал забезпечує якісні туристичні послуги і загальний позитивний імідж області.

   Туризм подій розвивається завдяки заходам, які проводяться в районах та містах області, незважаючи на складні часи створюються туристичні об’єкти та маршрути.

   Протягом минулого року здійснено ряд практичних заходів. Зокрема, опрацьовано 3 туристичних маршрути та впорядковано методичні посібники, розроблено буклет, оновлено та розміщено біг-борди «Полтавщина туристична», сіті-лайти «Основні туристичні маршрути Полтавщини», випущено календар «Полтавщина туристична – 2016. Туризм подій. Знаменні та пам’ятні дати 2016 року».

   Проведено VIIІ науково-практичну конференцію «Екскурсійна діяльність – реалії та перспективи. В.А. Симоненко і Полтавщина», засідання круглих столів: «Славетні імена» (м. Полтава), «Розвиток сільського зеленого туризму на Решетилівщині» (смт Решетилівка), «Поради по започаткуванню діяльності у зеленому туризмі Гадяччини» (м. Гадяч) та виїзні навчальні семінари до інтерактивного Музею історії олії (с. Мачухи, Полтавський район), Полтавського районного музею рушника (с. Степне, Полтавський район) та Музею-заповідника А.С. Макаренка (с. Ковалівка, Полтавський район).

   Відкриття туристичного сезону для активного туризму відбулося 18 квітня 2015 року під час проведення Відкритого чемпіонату області з водного туризму. Протягом звітного періоду відбулись і інші заходи – індивідуальні змагання серед водників за Кубок Полтавської області з водного туризму, Кубок ветеранів тощо.

   Організовано спільні заходи із вищими навчальними закладами м. Полтави, зокрема – проведено засідання круглих столів: «Розвиток спортивно-оздоровчого туризму та туристичних маршрутів з активними способом пересування у Полтавській області» (квітень, ПНТУ), «Проблеми та перспективи розвитку мережі туристичних інформаційних центрів у Полтавській області» (квітень, ПУЕТ), ІІ Туристичний зліт студентів гуманітарного факультету університету та Полтавського нафтового геологорозвідувального технікуму ПНТУ (вересень).

   16 травня 2015 року на Театральній площі в м. Полтаві під час проведення обласних заходів до Дня Європи в Україні організовано Міжрегіональний туристичний фестиваль «Гастрономічна гостинність Полтавщини». Учасниками заходу були приватні підприємці з міст та районів Полтавщини, вищих навчальних закладів, майстри декоративно-ужиткового мистецтва та ін. Захід відвідало понад 500 гостей та мешканців м. Полтави.

   Протягом звітного періоду було підписано угоду про співробітництво у галузі туризму, курортів та культури між Полтавською та Харківською областями, відкрито туристичні пункти в ОКЗ «Харківський організаційно-методичний центр туризму» та Полтавському університеті економіки і торгівлі.

   7-8 липня 2015 року проведено 2-денний інформаційний тур по Полтавській області для представників 32 туристичних фірм з різних регіонів України, які займаються внутрішнім туризмом.

   Полтавською регіональною громадською організацією «Обласний туристичний кластер» спільно з управлінням інфраструктури та туризму Полтавської обласної державної адміністрації, з метою розвитку туризму і курортно-рекреаційної галузі, популяризації туристичного продукту Полтавської області та з нагоди відзначення професійного свята – Всесвітнього дня туризму та Дня туризму в Україні, проведено регіональний конкурс на створення кращої презентації Полтавського краю «Туристична гостинність Полтавщини», який проходив у 6 номінаціях. 22 вересня п.р. під час офіційного зібрання учасникам конкурсу були вручені почесні грамоти, а переможцям – відзнаки та дипломи.

   Під час Національного Сорочинського ярмарку проведено Міжрегіональний семінар-практикум «Розвиток кластерної моделі туристичної галузі області з вивченням передового досвіду. Популяризація розроблених в області туристичних маршрутів, які сприяють національно-патріотичному вихованню дітей та молоді». У роботі вказаного семінар-практикуму взяли участь представники місцевих органів влади та самоврядування, туристичного бізнесу, громадських організацій туристичного спрямування, власники агроосель Полтавської, Харківської, Херсонської областей, викладачі вузів м. Полтави.

   24-25 вересня 2015 представники області взяли участь у VII Міжнародному туристичному форумі «Харків: партнерство в туризмі».

   6 жовтня 2015 року спільно з Полтавським обласним центром перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, з метою вжиття заходів щодо подальшого економічно-соціального розвитку сільських територій області, проведено короткостроковий консультативний семінар на тему: «Перспективи розвитку сільського зеленого туризму в територіальних громадах області та порядок створення агроосель».

   22 жовтня 2015 року, спільно з Полтавською обласною універсальною науковою бібліотекою імені І.П. Котляревського проведено День спеціаліста туристичної сфери Полтавщини, презентацію туристичного потенціалу Полтавського району та огляд періодичних видань газет і журналів про туризм, що надходять та зберігаються у фондах бібліотеки. У грудні відбувся подібний захід, де було презентовано календар, анонсовано заходи по відзначенню ювілейних та пам’ятних дат 2016 року.

   11-12 листопада 2015 року у м. Полтава проведено ІХ Міжрегіональну виставку-турсалон «Відпочивайте на Полтавщині!», під час якої, окрім районів та міст області, свій туристичний потенціал презентували делегації з 6 регіонів України. У роботі виставки брали участь представники музеїв, санаторно-курортних та готельних закладів, туристичних агенцій, садиб сільського зеленого туризму, майстри народних промислів. В рамках ділової програми заходу здійснено інфотур до Решетилівського, Хорольського та Семенівського районів.

   25 листопада 2015 року, спільно з Полтавським національним технічним університетом імені Юрія Кондратюка проведено низку заходів, спрямованих на популяризацію спортивного туризму та здорового способу життя: виставку товарів для відпочинку, спорту та спортивного туризму; відкрито Центр розвитку активного туризму Полтавщини; виставку туристичних газет студентів; круглий стіл «Актуальні проблеми фізичної реабілітації в Україні та світі»; засідання Асамблеї громадських організацій зі спортивного та активного туризму, презентація туристичних продуктів, маршрутів та центрів активного туризму Полтавщини.

   8 грудня 2015 року на території Полтавської області працювала знімальна група «5 каналу». Були відзняті матеріали для програми «Аграрна країна». За сприяння Асоціації індустрії гостинності України (з якою підписано угоду про співпрацю) для зйомок було обрано локацію міста Миргороду та с. Великі Сорочинці Миргородського району.

   10 грудня 2015 року спільно з Департаментом освіти і науки та управлінням культури облдержадміністрації у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського проведено Міжвідомчий семінар-нараду з питань організації змістовного відпочинку дітей у зимовий період, використання екскурсійних маршрутів, які сприяють національно-патріотичному вихованню.

   Загострення конкуренції на міжнародному туристичному ринку за перерозподіл глобального туристичного потоку зумовлює посилення ролі органів виконавчої влади у формуванні, просуванні національного та регіональних туристичних продуктів. Створення сприятливого клімату для розвитку сфери туризму, залучення інвестицій у розбудову туристичної інфраструктури, створення об’єктів відпочинку та додаткових робочих місць – основні операційні цілі та завдання Стратегії розвитку Полтавської області, які сприятимуть:

– реалізації потенціалу лікувально-оздоровчого, культурно-пізнавального, спортивного-оздоровчого, промислового та зеленого туризму;

– розвитку об’єктів туристичної інфраструктури області та мережі туристично-екскурсійних маршрутів;

– створенню туристичних інформаційних центрів;

– покращенню стану рекреаційних зон та туристичних об’єктів, науково-методичному забезпеченню і вдосконаленню якості послуг та фахового рівня працівників галузі.

   Найбільш нагальними проблемами розвитку галузі туризму є:

- відсутність районних програм розвитку туризму, недостатнє фінансування в районах та містах для випуску рекламно-презентаційної продукції та участі у виставкових заходах, незначна кількість спеціалістів у райдержадміністраціях;

- відміна ліцензування та державної статистичної звітності 1-ТУР турагентської діяльності значно ускладнила роботу суб’єктів господарювання у зв’язку з відсутністю державного гарантування прав та безпеки туристів, а також стало неможливим прослідкувати кількість екскурсантів з інших регіонів України, яким надано екскурсійні послуги;

- відсутній код бюджетної класифікації та Державна програма розвитку туризму, що унеможливлює фінансування заходів із Державного бюджету, а лише з місцевих бюджетів за рішенням відповідних місцевих рад.

 
 

Левицька В.В. – завідуюча відділом родини Драгоманових
Гадяцького історико-краєзнавчого музею

 

ПАМ’ЯТКИ І ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ ІСТОРІЇ І КУЛЬТУРИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ І РОДИНОЮ ДРАГОМАНОВИХ
У МЕРЕЖІ ТУРИСТИЧНО-ЕКСКУРСІЙНИХ МАРШРУТІВ ГАДЯЦЬКОГО РАЙОНУ

   До найяскравіших постатей нашої історії, що визначені як символи України, провідники нації, належить поряд з Тарасом Шевченком та Іваном Франком Леся Українка (1871-1913 рр.).

   Лариса Петрівна Косач. Окраса і гордість української нації, одна з фундаторів нової української літератури. Одержима. Волинська Мавка українського мистецтва слова. Вона є наш патент на благородство перед Європою та світом. Класик української всеслов’янської, європейської та світової літератури, геніальна поетеса і драматург, талановитий прозаїк і перекладач, учений – літературознавець і фольклорист, етнограф, публіцист, педагог, громадський діяч. Поезія Лесі Українки – невід’ємна частина золотого фонду світової літератури.

   Народилася Леся Українка у м. Новоград-Волинському (Звягілі) 25 лютого 1871 року. ЇЇ дитячі роки пройшли на Волині. У дванадцять років Лариса Косач вперше відвідує Гадяч, і з цього часу її ім’я тісно пов’язано з нашим містом. Протягом 1883-1906 років Леся неодноразово відвідувала Гадяч. Цей період займає значне місце в її житті і творчості.

   На даний час в Гадяцькому історико-краєзнавчому музеї розроблено декілька туристичних маршрутів пов’язаних з ім’ям Лесі Українки та родиною Драгоманових, створена музейна експозиція, яка розміщена у двох кімнатах музею.

   До уваги екскурсантів пропонуємо перелік місць, пов’язаних з ім’ям родини Драгоманових-Косачів:

- Гадяцький історико-краєзнавчий музей;

- Меморіальний знак на місці садиби, де народилися Олена Пчілка та Михайло Драгоманов;

- Пам’ятний знак родині Драгоманових (Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов);

- Урочище Зелений Гай;

- Пам’ятна стела до 100-річчя Лесі Українки;

- Пам’ятні знаки Михайлу Драгоманову та Олені Пчілці у Зеленому Гаю;

- Кімната-музей Олени Пчілки при Гадяцькій гімназії імені Олени Пчілки.

   Іменами (Олени Пчілки, Михайла Драгоманова, Лесі Українки) славетної родини названі вулиці міста. Гадяцька гімназія носить ім’я Олени Пчілки, Гадяцька середня школа І-ІІІ ст. № 2 – Михайла Драгоманова, центральна районна бібліотека – Лесі Українки. На будинку, де була редакція газети «Рідний край», редактором якої працювала в 1917-1919 рр. Олена Пчілка, розміщена меморіальна дошка.

   Щорічно, з 2012 року, в місті Гадяч відбуваються урочистості з нагоди вручення Літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки видавництва дитячої та юнацької літератури «Веселка», Гадяцької районної державної адміністрації та районної ради.

 
 

Ленська С.В. – доктор філологічних наук, доцент кафедри української літератури
Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка

 

ПОЛТАВЩИНА В ЖИТТІ РОДИНИ ДРАГОМАНОВИХ-КОСАЧІВ

   1). 2016 року ми відзначаємо кілька ювілейних дат – минає 145 років від народження низки визначних українських культурно-мистецьких діячів:

12 лютого – 145 років від дня народження Леся Мартовича (1871-1916 рр.), відомого українського письменника і громадського діяча, члена «Покутської трійці»;

25 лютого – 145 років від дня народження української поетеси Лесі Українки (1871-1913 рр.);

14 травня – 145 років від дня народження Василя Стефаника (1871-1936 рр.), видатного українського письменника-новеліста, громадсько-політичного діяча;

17 липня – 145 років від дня народження Філарета Михайловича Колесси (1871-1947 рр.), видатного українського вченого, фольклориста, музикознавця;

6 грудня – 145 років з дня народження Миколи Вороного (1871-1938 рр.), відомого українського поета-символіста

   2). Безперечно, одне з чільних місць не лише серед цієї когорти, але взагалі в українському літературному процесі посідає творчість Лариси Петрівни Косач-Квітки, відомої усьому світові під псевдонімом Леся Українка.

   3). Знаковість і провідну роль у розвиткові української літератури цієї видатної письменниці відзначали як її сучасники, так і дослідники пізнішої доби.

   Так, зокрема, усім відомий вислів І. Франка: «Від часу Шевченкового «Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої дівчини», а також: «Читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з такими простими, щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хвора, слабосила дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».

   Літературознавець Лесі Семен Шаховський зазначав: «ЛУ охопила історію людства за три-чотири тисячоліття. Такого часового діапазону годі шукати у будь-якого митця».

   Є. Маланюк підкреслював: «ЛУ – явище національне; це прояв нації, її політичного відродження і спізненого культурного самоусвідомлення».

   «Нетьмарною зіркою в очах потомків» називав Лесю Олесь Гончар, а Ліна Костенко відзначала її «грандіозне обдарування».

   4). Про Лесю Українку написано сотні монографій, тисячі сторінок наукових праць, проте завчасно говорити, що ця тема вичерпана.

   Сучасне лесезнавство розвивається у різних напрямках: це і феноменологічні, ґендерні дослідження (В. Агеєва, Т. Гундорова, О. Забужко, Т. Мейзерська), екзистенційний дискурс (В. Агеєва, О. Забужко, Н. Зборовська, Л. Демська-Будзуляк, Л. Дорошко, М. Крупка, С. Павличко), О. Забужко, Н. Зборовська, Л. Демська-Будзуляк, Л. Дорошко, М. Крупка, С. Павличко, А. Бичко, О. Забужко, Р. Кухар, В. Мовчан, П. Одарченко, Я. Поліщук.

   Щороку з’являються нові дослідження. В ювілейний рік низка наукових конференцій проводиться у навчальних закладах Києва, Луцька, в музеях Ковеля, Луцька, Новограда-Волинського та інших міст. Сьогодні і ми долучаємося до вшанування річниці від дня народження Лесі Українки.

   5). Полтавщина у житті родини Драгоманових-Косачів.

   6). Ім’я Михайла Петровича Драгоманова – одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М.П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів.

   7). Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18) вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби...», – згадував пізніше Михайло Петрович.

   8). З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

   Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М. Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю.

   Місцевий учитель історії О. Стронін прищепив Михайлові інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін.

   Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо». Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету.

   Від початку 1870-х років М. Драгоманов перебував за кордоном, де і помер 20 червня (2 липня) 1895 року.

   М. Драгоманов уплинув на формування світогляду Лесі Українки:

- спрямував її на вивчення іноземних мов,

- він учив її поціновувати минуле й сучасне України і світу в широкому контексті;

- зважати на соціальні чинники;

- шукати живі справи й правду, спільну для багатьох національностей; сміливо вдивлятися в майбутнє;

- йти до великої мети визволення людини і нації, вливаючись у велику еволюцію європейської людності; служити прогресу суспільства і культури, мистецтва.

   9). Сестра Михайла Драгоманова Ольга 1868 року вийшла заміж за Петра Косача, який одержав посаду голови з’їзду мирових посередників.

   10). Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач (Драгоманова). Народилася 5 (17 липня) 1849 року в Гадячі на Полтавщині.

   Від 1890-х рр. жила в Києві, у 1906-1914 рр. була видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908-1914 рр.), редагувала «Газету Гадяцького земства» (1917-1919 рр.).

   11). У 1920 році за антибільшовицькі виступи була заарештована в Гадячі. Після звільнення з арешту виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в комісіях ВУАН, членом-кореспондентом якої була з 1925 року.

   12). До найкращих творів Олени Пчілки належать:

- «Товаришки» (1887 р.),

- «Світло добра і любові» (1888 р.),

- «Соловйовий спів» (1889 р.),

- «За правдою» (1889 р.),

- «Артишоки» (1907 р.),

- «Півтора оселедця» (1908 р.),

- п’єса «Сужена не огужена» (1881 р.),

- п’єса «Світова річ» (1908 р.) та ін.

   Олені Пчілці належить поважне місце в українській дитячій літературі. Крім численних поезій, казок, оповідань, вона написала для дітей багато п’єс:

- «Весняний ранок Тарасовий» (1914 р.),

- «Казка Зеленого гаю»,

- «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920 р.),

- «Киселик», «Скарб», «Мир миром» (1921 р.),

- «Кобзареві діти», та ін.

   13). Олені Пчілці належить чимало перекладів і переспівів світової класики: Овідія, А. Міцкевича, О. Пушкіна, Й.В. Ґете, Г.К. Андерсена, В. Гюґо. Крім того, вона написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М.П. Старицький» (1904 р.), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910 р.), «Євген Гребінка і його час» (1912 р.), «Микола Лисенко» (1913 р.), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926 р.), «Автобіографія» (1930 р.). Великі заслуги П. в ділянці дослідження українського фольклору та етнографії.

   14) Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка).

   Народилася у м. Звягелі (Новограді-Волинському) у високоосвіченій родині.

   Під впливом дядька Леся вивчила 12 мов, навчилася збирати і записувати зразки фольклору, захопилася дослідженням міфології.

   15). Починаючи з 1893 року, Зелений Гай під Гадячем став улюбленим місцем відпочинку Лесі. Після смерті бабусі Єлизавети Олена Пчілка побудувала 1899 року будинок і флігель.

   Запрошуючи до себе в гості Ольгу Кобилянську, Леся писала: «Мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий… будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду грати Вам Шумана і Шопена, окрім того українських пісень масу у власній транскрипції. Мої сестри (їх у мене три)  покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що українішої й нема».

   16). Леся дуже любила своїх рідних, особливо духовно близькою була до брата Михайла і сестри Ольги (Лілі).

   17). Великий би вийшов перелік імен людей, котрі побували тут у товаристві Лесі Українки і Олени Пчілки, – письменників, художників, учених, композиторів, акторів. А скільки натхненних творів написала тут сама Леся Українка! Поетичні драми «На руїнах», «У пущі», поезії «Забута тінь», «Одне слово», «Порвалася нескінчена розмова», «Забуті слова», «Ніобея» та інші.

   Селяни тепло згадували цю родину: «Косачів дуже поважали і любили в наших краях. Ольга Петрівна любила вишивати, була привітна і добра з простолюдом. Та й сама, хоч і бариня, але жила без розкошів, просто».

   19). У Полтаві Леся Українка побувала разом із матір’ю під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника І.Котляревському.

   Пам’ятник Івану Петровичу Котляревському було відкрито 30 серпня (у деяких друкованих виданнях зазначено дата відкриття – 31 серпня) (12 вересня) 1903 року.

   На цих урочистостях були присутні численні діячі української інтелігенції та культури, зокрема Христя Алчевська, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь та багато інших.

   20). На відомій фотографії 1903 року в Полтаві зображені М. Коцюбинський, Леся Українка, Г. Хоткевич, В. Стефаник, Олена Пчілка, М. Старицький, В. Самійленко. (Фото 1903 р.)

   Вдивляючись у старовинну фотографію, мимоволі замислюємось, як примхливо склалися долі зображених на ній людей.

   Михайло Коцюбинський помер в один рік із Лесею – в 1913-му.

   Василь Стефаник пішов у засвіти 7 грудня 1936 року, тяжко переживаючи Голодомор 1932-1933 рр. Дізнавшись про цей страшний злочин, тяжко хворий письменник відмовився від призначеної радянським урядом персональної пенсії, хоча дуже бідував. Тоді митрополит Андрій Шептицький призначив Стефаникові пенсію від греко-католицької церкви. Письменник попросив видати йому гроші дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

   Олена Пчілка, переживши смерть чоловіка, сина Михайла і дочки Лариси ще до революції, перебралася до Гадяча, але влада не дозволила далі видавати «Рідний край». У 1920 р. була арештована місцевою ЧК. Після цього жила і працювала в Києві, була членом-кореспондентом ВУАН, але перебувала разом з іншими членами родини під підозрою за націоналістичні й антирадянські погляди. Її ледве не заарештували в 1929 р., звинувативши у належності до СВУ. Померла стара немічна жінка 1930 року, похована в Києві.

   Гнат Хоткевич Особливою трійкою УНКВС по Харківській області у вересні 1938 засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.

   Михайло Старицький помер 27 квітня 1904 року, тобто через півроку після зустрічі в Полтаві.

   Володимир Самійленко помер 12 серпня 1925 року, переживши смерть обох дочок, знесилений, хворий, придушений матеріальною скрутою.

   З відходом у вічність цих талановитих людей закінчилася ціла епоха.

 
 

Пащенко В.В. – провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного

 

«НАША ЛЕСЯ»

   У 1903 році на відкриття пам’ятника першому поетові нової української літератури І.П. Котляревському до Полтави приїхали письменники, громадські й культурні діячі: Леся Українка, Олена Пчілка, Христя Алчевська, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник та ін. Панас Якович Рудченко (Панас Мирний) вітав їх у своїй гостинній оселі на Кобищанах, де відбулося приватне засідання обмеженого кола присутніх у театрі й на якому обговорювалася ганебна подія на урочистому засіданні 30 серпня.

   Про ці гостини син Панаса Мирного Михайло Рудченко згадував: «Мені було тоді 10 років. Я вперше був прийнятий до гімназії і вперше одягнув учнівську форму. Бажання подивитись на приїжджих, послухати їх промови, а головне – показатися в новій формі, примусили мене упросити матір дозволити мені розносити гостям чай. Одержавши дозвіл, я з великим задоволенням почав частувати всіх присутніх у нас у залі чаєм».

   На третій день свята значна група гостей пішла до фотографа Хмелевського і сфотографувалася. Але чимало присутніх на святі не попало на знімок.

   У 1940 році з Москви приїхала вдова полтавського адвоката і громадського діяча, редактора часопису «Рідний край» Миколи Дмитрієва Ганна Тимофіївна. Дізнавшись, що М. Рудченкові доручили організацію музею, вона передала велике фото учасників святкування в 1903 році в Полтаві. Із того часу це фото зберігається в музеї Панаса Мирного.

   М.П. Рудченко згадував: «Розглядаючи фото, я по пам’яті став пізнавати деяких осіб, які були в нас на засіданні в 1903 році. Ганна Тимофіївна підказала мені прізвища всіх, які були засняті на фото, і особливо тих, хто був у нас, і повідомила, про що тоді говорили на цьому засіданні».

   Свої спогади М. Рудченко передав у Київ і замовив картину, яка відтворює засідання в будинку Панаса Мирного: у вітальні за круглим столом сидять усі присутні. Картина називається «У колі друзів». Її автор – художник Київської спілки художників Ю. Баланівський. Зараз ця картина експонується в літературній частині музею.

   Є Леся Українка й на фото, зробленому 31 серпня 1903 року, серед письменників – гостей садиби Панаса Мирного.

   Приїжджаючи до Полтави, Леся Українка й Олена Пчілка зупинялися в будинку М.А. Дмитрієва (зараз – площа Конституції, 3).

   Панас Мирний із Лесею Українкою тісно не спілкувався, але близькість їх поглядів яскраво видно у спільній письменницькій праці.

   У щотижневому часопису «Рідний край», який видавався в Полтаві, були надруковані драма Лесі Українки «В катакомбах», деякі вірші та переклади творів Байрона, Гюго. Літературною частиною цього журналу завідували Панас Мирний і Олена Пчілка.

   Разом із Лесею Українкою, М. Коцюбинським у 1908 році Панас Мирний бере участь у літературному збірнику «З неволі», який було видано у Вологді на допомогу українським засланцям цієї губернії.

   А ще цих двох класиків пов’язував Гадяч, де народилися мати і дядько Лесі Українки, а сама поетеса там часто гостювала. Панас Рудченко та його брат Іван жили, навчалися і працювали у цьому містечку. Панас Мирний і Олена Пчілка були ровесниками, у дитинстві разом гралися. Діти з родин Рудченків і Драгоманових долучилися до створення в Гадячі громадської бібліотеки. Дід Лесі Українки Петро Якимович Драгоманов став прообразом Петра Колодязя у написаному Панасом Мирним та Іваном Біликом романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». А М.П. Драгоманов видав у Женеві повість Панаса Мирного «Лихі люди» (1877 р.) і роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880 р.). В особистій бібліотеці Панаса Мирного була книга (зараз вона експонується в музеї письменника) «Украинский народный орнамент. Образцы вышивок, тканей и писанок. Собрала Ольга П. Косачева» (1879 р.).

   У серпні 1913 року голосом П.Я. Рудченка прощалася Полтава зі славною дочкою України. До редакції газети «Рада» Панас Мирний писав: «До пекучої журби та гіркого смутку приточую і свою старечу сльозу. Може і вона, зронена над несподівано розкритою домовиною Лесі Українки, зіллється з іншими і хоч цяточку полегшить усім, хто знав нашу видатну письменницю і велику громадянку, пережити велику втрату рідного краю. Хай земля пухом ляже над її змученим хворобами тілом, а натхненні твори, що ними одарила нас небіжчиця, будуть навчати наших нащадків тієї безмірної любові до рідного краю, якою за життя билося її палке серце!»

   У Михайла Рудченка часто запитували, що Панас Мирний говорив удома про Лесю Українку. Це питання син письменника з’ясував у матері. Вдова Панаса Мирного відповіла: «Вона була для нашої сім’ї – просто наша Леся».

 
 

Кулинич Т.В. – голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини», Відмінник освіти України

 

ОЛЕНА ПЧІЛКА – ДІТЯМ

Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія,
се – молода Україна

Леся Українка

   Ці слова належать людині, яка все життя присвятила справі розвитку української культури, невтомно й самовіддано працювала в ім’я відродження української нації. Звати цю людину Ольга Петрівна Драгоманова (по чоловікові Косач). Псевдонім, який вона собі обрала і під яким найчастіше друкувалася, – Олена Пчілка.

   Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка – це все вона, Олена Пчілка. А ще – вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її.

   «Жила 81 рік. Працювала все життя: виховувала дітей і онуків, писала й перекладала, редагувала, збирала українські етнографічні матеріали й опрацювала їх науково. Була яскравим носієм українського відродження і живою людиною: любила природу, музику, співи, квіти, театр, дітей, веселе товариство, гарні книжки, змолоду любила танцювати, гарно одягатись. Була різнобічно обдарована: писала оповідання, вірші, статті, наукові розвідки, була одним із творців української літературної мови, грала в театрі, малювала, побудувала будинок за власним проектом, з любов’ю й успіхом вирощувала квіти й овочі. Була яскравою зіркою в сузір’ї талановитої української інтелігенції: приятелювала з Лисенком, Старицьким, Нечуєм-Левицьким. Як магніт, притягала молодших – Коцюбинського, Олеся, Франка. Змолоду до старости була ідейно-принципова, рішуча, активна, працьовита...»

   Ці слова Любові Дражевської з її нарису про «зірку українського відродження» найкраще характеризують ту, що прибрала собі відоме в історії літератури й житті українського народу прізвище – Олена Пчілка.

   Довгий час про неї не писали, не друкували її творів, намагалися викреслити
з історії літератури. Але творчість її незнищенна. А твори написані для дітей є безцінним скарбом для педагогів та батьків. Творчий доробок, залишений Оленою Пчілкою для молоді, вражає своїм жанровим розмаїттям. Збірка її творів містить вірші, оповідання, байки, казки, приповістки, загадки, сміховинки, скоромовки, ігри. Такою багатогранною була вся творча діяльність цієї визначної, дивовижної жінки. Вона залишилася вірною своєму життєвому та творчому кредо до кінця життя:

Бажання ясне – мислити, творити,
Живиться силою думок цілющих
І правду й боротьбу благословити!

   Однією із перших в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття Олена Пчілка почала писати для дітей, враховуючи їх вікові особливості. Вона залишила багату літературну спадщину для дітей: поезії, поеми, оповідання, байки, драматичні твори, фольклорні записи. Її твори позбавлені формального дидактизму, їх об’єднує прагнення автора розбудити у дітей любов до рідного краю, виховати кращі моральні почуття, навчити бачити прекрасне в навколишньому світі. Більшість з творів, адресованих дітям, були надруковані в часописі «Молода Україна», а також у збірнику «Українським дітям» (1882 р.), збірці «Думки-мережанки» (1886 р.), у журналах «Зоря», «Дзвінок», частина (в основному – це драматичні твори) зберігаються в рукописах. У наш час найповніше видання дитячих творів Олени Пчілки з’явилося у 1991 році під назвою «Годі, діточки вам спать!» з передмовою О. Таланчук.

   У поетичній творчості Олени Пчілки знайшли відображення глибока увага до дитини, добре знання її психології. Маючи великий педагогічний досвід, знаючи літературні уподобання власних дітей, вона переконалася, що діти люблять і надзвичайно легко сприймають вірші, адже саме через них вчаться відчувати гармонію слова, ритм, бачити прекрасне. У дитячому віці душа відкрита різноманітним впливам, життєвим враженням, дитина спрагло вбирає в себе все оточуюче, і важливо не прогаяти цього сприятливого у виховному відношенні моменту. Особливо успішно естетичне виховання здійснюється завдяки поетичним творам про природу, ознайомлюючись з якими діти поринають у безмежність, вічність природи, розуміють її взаємозв’язок з людиною («Весняні квіти», «Діточкам», «До діточок», «Весна-красна», «Діброва смутная вже листячко ронила...», «Як швидко літо проминуло», «Змінилося все...» та ін.).

   Світ поезії авторки несе в собі могутній заряд гуманізму, доброти, сердечності. Олена Пчілка намагається виховати у дітей почуття любові один до одного, необхідність допомагати у біді, рятувати від небезпеки («Зайчатко й хлоп’ятко», «Сестричка й братик», «Дітвора», «Івасик» та ін.).

   Високо цінуючи взаєморозуміння і порядність в родинних стосунках, Олена Пчілка чимало віршів написала про сім’ю. Вони вчать поважати старших, цінувати турботу батьків, піклуватися про менших себе («Мама і доня», «Люлі, люлі», «Вишеньки-сережки», «Сестричка і братик», «Сусіди»).

   Виховне спрямування мають також байки письменниці («Снігир та щиглик», «Метелик», «Миша-городянка і миша-хуторянка», «Котик та кухар», «Гнідко та Сірко», «Микола і Лиска», «Котова наука», «Орел на визволі» та ін.). Втілюючи в собі мудрість народу, вони проголошують, що не слід втішатися чужим горем, ображати слабших, здобуваючи життєвий досвід, брати все на віру; засуджують неробство, зраду, обман.

   Серед оповідань особливу увагу привертають ті, в яких Олена Пчілка відображає духовний світ селянської дитини («На хуторі», «Сосонка», «Хлопчик та ведмідь», «Збентежена вечеря», «Півтора оселедця»). Вона показує глибоку порядність і душевність дітей із селянських родин, підкреслює, що навіть найсуворіші життєві обставини не можуть зруйнувати ті чесні і благородні почуття, успадковані ними від старших, від народу. Вона засуджує бездушність, лицемірство, нещирість у ставленні до дітей, прагне художнім словом допомогти сьогоднішнім дітям чуло сприйняти поняття «людська гідність», тому що в умовах дефіциту духовності душа людей не завжди відкрита щирому співчуттю.

   Чудовою мовою, патріотичним змістом, моральними мотивами відзначаються такі дитячі п’єси Олени Пчілки, як: «Весняний ранок Тарасовий», «Казка Зеленого Гаю», «Дві чарівниці», «Щасливий день Тарасика Кравченка», «Мир миром», «Без’язикий», «Кобзареві діти» та інші. З них лише перші дві було надруковано, а інші ставилися на сцені з рукописів і користувались великим успіхом у юних глядачів. Майже в кожній з них згадується ім’я Т. Шевченка, або використовуються і обігруються сюжети його творів, або розповідається про нелегке життя поета. Таким чином письменниця хотіла прилучити дітей до скарбниці натхненного, полум’яного Кобзаревого слова, прагнула, аби він став для них уособленням кращих сподівань народу.

   Загалом Олену Пчілку приваблювали сильні особистості. Тому в центрі багатьох її творів – людина активної життєвої позиції, цілеспрямована, горда, наділена патріотичними почуттями, здатна діяти ініціативно, самостійно, неординарно. Письменниця цінувала в людині особистість, а не її приналежність до класу чи нації. Це яскраво засвідчують як її власні поетичні твори, так і ті, що вона добирала для перекладу з інших мов («Козачка Олена», «Юдіта», «Пророк», «Увінчаний співець», «Анчар» О. Пушкіна, «Мцирі» М. Лєрмонтова, «Співець» Сирокомлі та ін.).

   Твори саме такого спрямування мали увійти до читанки, яку готувала письменниця, але згодом вони з’явилися окремою книжкою під назвою «Українським дітям» (1881 р.). У передмові до неї знаходимо таке пояснення: «Всі переклади готувалися до дитячої читанки, хрестоматії. Задля деяких уваг, книга ся не може хутко з’явитися у світ, тим часом, здалось мені, що не буде бездоладним, коли ці переклади будуть видані нарізно від хрестоматії, окремим виданням, щоб мовляв, раз уже зроблена праця не лежала мертвим статком, коли часом доведеться їй пролежати роки». Зважаючи на те, що навчання в школах рідною мовою і видання українських підручників були заборонені, й може спливти чимало часу, перш, ніж ці заборони будуть зняті, Олена Пчілка вирішила не чекати і дати українській дитині поживу для серця і розуму рідною мовою.

   Отже, у системі виховання підростаючого покоління Олена Пчілка важливого значення надавала змісту і спрямуванню творів, що призначалися для дитячого читання. Письменниця вважала, що книга повинна давати дітям матеріал для пізнання дійсності, розвивати їхню увагу, позитивні риси характеру і водночас відповідати їхнім запитам та інтересам. В коло дитячого читання мають входити як твори вітчизняних авторів, так і тих, чиї імена є окрасою світової літератури. Акцентуючи увагу на загальнолюдських гуманістичних цінностях, художня література для дітей має виховувати національно свідому людину, яка шанує історію, традиції, звичаї народу і відчуває відповідальність за його долю. Творчість самої Олени Пчілки для дітей відповідала усім цим вимогам.

 
 

Чернов А.А. – Почесний голова ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»

 

ЗІРКА УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ ОЛЕНА ПЧІЛКА
(ОЛЬГА ПЕТРІВНА ДРАГОМАНОВА-КОСАЧ)

   «Яка краса – відродження країни! Яка печаль – надій сумні руїни…» Ці рядки з вірша «Червоні корогви», були написані 1918 року – не в кращий для України час. Вони й сьогодні звучать на диво актуально з тією ж ноткою трагізму, що й у ті, давно минулі, роки. А належать вірші Олені Пчілці, відомій українській письменниці, матері Лесі Українки.

   Олена Пчілка – яскрава постать у нашій українській культурі. Поетка, автор прозових та драматичних творів, науковець, перекладач, фольклорист і етнограф, видавець, активна громадська діячка, яка народила і виховала шестеро прекрасних дітей, двоє з яких прислужились українській літературі. З вдячністю і гордістю називала Леся Українка свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня.

   На жаль, так склалося, що ім’я цієї неординарної особистості тривалий час залишалося в тіні. Як пише у своїй  публікації Л. Дрофань, протягом семи десятиліть «можновладці намагалися зітерти той слід, що полишила ця жінка», не могли пробачити їй безкомпромісності у всьому, що стосувалося України. Ії звинувачували у крайньому націоналізмі, антисемітизмі, навісили ярлик буржуазно-ліберальної письменниці. І це за те, що любила свою землю, свій народ, що ніколи не зрікалася цієї любові. Дмитро Донців вважав її світлим винятком серед тих інтелігентів, чиї «скалічені душі… боялися виступити за рідну націю і культуру».

   Народилась Ольга Петрівна Драгоманова-Косач 29 червня (записано у метриці), в автобіографії 17 липня, а за твердженням доньки Ольги Косач-Кривнюк – 17 червня 1849 року, в місті Гадяч у дворянській сім’ї. Рід Драгоманових виводять від якогось грека, що прийшов в Україну десь у XVII столітті, пристав до козацтва і був драгоманом, тобто перекладачем, у гетьмана. Батько Ольги, Петро Якимович Драгоманов, закінчив Петербурзький університет, правничий факультет і служив юристом у військовому міністерстві. Він також цікавився літературою і писав російською мовою вірші, що були навіть друковані, і тому виховував і в дітях своїх любов до науки і письменства. Хоча в ті часи кріпосництво ще не було скасоване, але сам П. Драгоманов був людиною гуманною, людяною, доброю і виховав в своїх дітях любов до простого народу та почуття пошани до нього. Ось як Олена Пчілка згадує про своє дитинство: «В той час, коли повновладно панувало деспотичне право, коли з кріпаками можна було робити що хочеш, у нас ніколи нікого не били, ні з кого не знущалися. Ми виростали. не бачивши ніяких диких сцен розправи сильного з підвладним, для навернення на «добрий розум», було тільки спокійне, лагідне слово».

   Хоч офіційною мовою скрізь тоді була російська мова, та в родині Драгоманових життя йшло за старими українськими звичаями і традиціями: всі говорили вдома по-українському, співали своїх пісень, святкували свята однаково, як в хаті кріпака, так і в хаті шляхтича. Тому любов до повної краси української культури і традиції назавжди лишилася в дітях – у Олени Пчілки і у її брата – Михайла Драгоманова.

   Цю атмосферу створювала головним чином мати Олени Пчілки – Єлизавета Іванівна, яка розмовляла лише українською мовою. Ольга Косач-Кривнюк, так характеризувала свою бабуню: «донька дворянина Івана Цяцьки, проста хутірська панянка, що вміла читати і підписуватися, а писати не вміла… але була розумною, розсудливою і діяльною жінкою». Дітей доглядала й виховувала мати, вона знала безліч українських пісень і, маючи прекрасний голос, співала їх дітям. «Було шиє і все співає, – згадує Олена Пчілка, – казка, приказка, народна обрядовість і примовляння – то все з перших часів нашої свідомості було нашим пожитком. Чи ж можна було нам не знати українського слова, коли воно просто було нашою рідною притаманною стихією?... Українська течія – се було наше природнє оточення».

   Коли діти підростали «до книжної науки», їх навчав батько. У родині Драгоманових було п’ятеро дітей: серед них двоє, які стали визначними постатями української інтелектуальної історії: Михайло Драгоманов та Олена Пчілка.

   Початкову освіту Ольга Петрівна здобула вдома, у Гадячі, під керівництвом батька. Коли вона підросла, її, за тодішнім звичаєм віддали в науку до Київського пансіону шляхетних дівчат Нельговської, де вона вчилася говорити по-російському й по-французькому, але це не на мить не викликало в неї сорому за свою українську мову, навпаки, тільки поглибило і закріпило ту любов до свого, яку вона пронесла через ціле своє життя. Це була одна з кращих учбових установ того часу. П’ятирічне навчання включало серед інших предметів природознавство і фізику, історію, німецьку та французьку мови, літературу. Гумористичне оповідання про пригоди панночки та її капелюха на Дніпрі, оповідання, що його написала сімнадцятирічна студентка Ольга Драгоманова, як шкільне завдання з німецької мови, було навіть надруковане в німецькомовному журналі, і це був літературний дебют пізнішої Олени Пчілки.

   У Києві Михайло Драгоманов залучає сестру до культурно-просвітницької організації української інтелігенції «Громада». Тут вона знайомиться з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, Олександром та Софією Русовими та іншими провідними діячами того часу, переймається ідеями «українофілів», виробляє свій літературно-естетичний смак. Ще зовсім юною Ольга Петрівна присягнула святою клятвою, що все на що вона здатна, усе, що злеліє під материнським серцем, випестує просвітлим духом своїм – буде служити Україні, українському народові. Вирішальний крок остаточного вибору, як зізнавалась сама Олена Пчілка уже на схилі віку, зробила вона під благотворним впливом дуже близької їй родини, приятелів-чернігівців Рашевських, і особливо Єлизавети Олександрівні. Дослідник творчості О. Пчілки, Григорій Аврахов пише: «Усе починалося ніби з малого: носінь українського вбрання, ошатних народних строїв, на яких так зналася її приятелька. Саме в цьому послідовно «чернігівським» культурному осереддю Києва – родини «старшого українського типу», приятелів Опанаса Марковича – щасливо зблизилась вона з Петром Косачем, студентом права Київського університету, члена «Громади». 22 липня 1868 року вони обвінчалися в Хрестоздвиженській церкві в селі Пирогово, біля Києва.

   Петро Косач, нащадок козацької старшини і дворянин, 1841 року народження, після закінчення Київського університету дістав посаду голови з’їзду мирових посередників в містечку Новоград-Волинську. Туди разом з чоловіком переїхала і Ольга Драгоманова-Косач. Саме в Новограді-Волинському і минули чи не найкращі роки її життя. Тут народилися її перші діти: Михайло, Лариса й Ольга. Тут вона починає свою наукову працю збиранням українських вишивок і видає їх окремою книжкою під назвою «Український орнамент».(1876 р.). Ольга Петрівна, а на Волині її звали Олена, так захопилась збиранням етнографічного матеріалу, що чоловік називав її пчілкою – «бо вона, як та пчілка працює», згодом «Пчілка» стало її псевдонімом.

   На Волині молода Олена Косач розпочинає громадську діяльність, засновує невелику громадську бібліотеку із самих тільки українських книжок. І це було в ті часи, коли українське друковане слово було в Російський імперії заборонено. У 70-х роках Олена Пчілка двічі побувала за кордоном, зокрема у Львові, де вона познайомилася з І. Франком, М. Павликом та іншими галицькими діячами. У 1872 році Олена Пчілка з малою Лесею виїздить до Відня, де зустрічається з засновницею жіночого руху в Західній Україні, письменницею Наталією Кобринською і приймає участь у її альманасі «Перший вінок».

   У зв’язку зі службовими призначеннями, родина Косачів переїздить до Луцька, згодом до Колодяжного (1880 р.), де народилося ще троє дітей: Оксана, Микола та Ізідора. В Колодяжному побудували власний дім на придбаній садибі, а згодом побудували і другий окремий будинок, якій назвали «Білим домом», спеціально для хворої доньки Лариси (зараз у цьому будинку музей Лесі Українки). З уваги на Ларису, якій шкодив вологий клімат Колодяжного, побудували також будинок з садибою біля Гадяча, яку назвали «Зеленим Гаєм» і там часто проводили літо.

   Маючи перед очами приклад батьків, Олена Петрівна виняткову увагу приділяла вихованню дітей. Невдоволенні існуючою системою педагогіки та шкільної освіти, її русифікаторським спрямуванням, подружжя Косачів виховувало та навчало своїх дітей самотужки. Енциклопедично освічена Леся Українка, як і всі її брати й сестри, жодного дня не навчались у школі. Г. Аврахов пише: «Ольга Петрівна явила таку розсудливу вмілість педагога, таку зрілу методичну компетентність наставника і педагога, таку надзвичайну відважність узяти на себе всю повноту відповідальності за початкову освіту дітей, що доводиться тільки подивляти її вроджений учительський хист». Згодом діти продовжили навчання в гімназії. В своїй «Автобіографії» Олена Пчілка пише: «Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний шлях, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує». Людмила Старицькі-Черняхівська, порівнюючи з Михайлом і Лесею себе та інших однолітків, які навчалися в гімназії, приходить до висновку про ту незрівняну перевагу вихованців материнської школи: «…вони були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою і одежою. Балакали і ми по-українськи. але се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас в гімназії, – Леся і Михайло балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній; що ж до одежі. то і тут вони відрізнялися від нас: скільки пам’ятаю Лесю і Михайла, – все пам’ятаю їх в доброму українському вбранню, – Михайло в сірій чумарочці, Леся – в спенсері, в вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев’язана стьожкою».

   Олена Пчілка вміла впливати на душі своїх дітей; вона керувала і їх освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той час це було дуже тяжко, бо й жодного підручника українського не було. Одначе Михайло, що вступив уже в старші класи (успішно здавши іспити за п’ять класів), закінчив гімназію з медаллю, Леся ж через хворобу до гімназії не вступала, але з дитячих років винесла добрі ґрунтовні знання, які поширювала впродовж всього свого життя. Але Олена Пчілка була вихователькою не тільки своїх дітей, а й інших українських дітей, для яких писала. У 1882 році вона видає в Києві збірник своїх перекладів «Українським дітям». На той час вона була однією з перших і визначних дитячих письменників. «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, - переконувала вона сучасників, - чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того що їй буде защеплене в сім’ї». І багато енергії й таланту поклала на виховання й освіту українських дітей, «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати своє рідне».

   Олена Пчілка була першою в Україні жінкою-поетесою, що залишила певний слід в історії української літератури. Розпочала свою літературну діяльність перекладами з Гоголя (1881 р.) та поетичними перекладами поезій О. Пушкіна, М. Лермонтова. У 1883 році в альманасі «Рада» надруковано поему «Козачка Олена», в якій вона намагалася показати горду і волелюбну жінку, яка вміє постояти за себе і за свій народ. У виданій в Києві 1886 року книзі «Думки-мережанки» опубліковані поезії 1880-1885 років. «Зміст книжки дуже перістий, - писала вона в «Автобіографії, - і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки і жарти, і чиста лірика – все в купі».

   У другій половині 80-х років Олена Пчілка написала поему «Русалка», в якій висловлено ідею про неможливість щастя в існуючому суспільстві. В цей час поетеса написала й поему «Орлове гніздо», в якій виступила проти колоніалізму царської Росії. Леся Українка в листі до своєї матері в 1898 році писала: «На мою думку, се найкращий із твоїх поетичних творів».

   В 1890-х роках родина Косачів переїжджає до Києва, де Олена Пчілка всією душею поринає в українське громадське життя, беручи участь в «Громаді». Вона організує в Києві український відділ при російському «Літературно-артистичному товаристві» і влаштовує разом з Лисенком і Старицьким літературні вечори. Як пише вона в спогадах, «це було тоді єдине в Києві товариство прогресивного напрямку». З ініціативи Олени Пчілки заснувалось у 90-х роках у Києві літературне товариство «Плеяда молодих українських літераторів». «Саме товариство «Плеяда молодих» було плоть од плоті, кость до кості нашою. Бо деякі з цих молодих діячів – то були з нашої сім’ї. Про Лесю – відомо, Михайло Обачний, це син мій, дочка Старицького, Грицько Григоренко – пізніше дружина Обачного, сина мого», - писала Олена Пчілка. Максим Славинський, один із учасників гуртка згадує: «Гурток, що згуртувався біля Олени Пчілки, коли вона оселилася в Києві, був відмінний від студентських, літературних гуртків… Олена Пчілка вела той гурт, що скупчився навколо неї, згідно з ясно окресленим планом». Насамперед вона хотіла об’єднати літературне українське оточення і надати молодим літературним київським колам більш європейського характеру., «відтягуючи їх тим самим від російських впливів… до цієї праці притягла і В. Самійленка», – писав М. Славинський. Вона заохочувала літературну молодь перекладати європейську поезію і прозу світових майстрів і дуже пильнувала, щоб ті переклади були найкращі.

   Олена Пчілка стала, як пише її сучасник, «громадською чи національною виховницею, бо й виховувала своїх земляків, розбуджувала в них національну свідомість і давала своєю діяльністю й поведінкою приклад, як повинні жити і поводитись земляки «українофіли», якими називали себе тоді трохи свідоміші українці, і вона зі своєю родиною була перша, що відкинула цю назву й почала називати себе і всіх «українофілів» просто українцями, хоч цієї назви тодішні українці боялись». Вона була помітно постаттю не тільки для Києва, а і для київської вищої адміністрації. Її в тих колах не любили, трохи боялися, але і щиро поважали.

   М. Славинський згадував один епізод, який характеризує відношення влади до Олени Пчілки. М. Славинський, який проживав у Петербурзі, хотів надіслати до Києва телеграму Олені Пчілці з нагоди її літературного ювілею. На пошті відмовилися брати текст, написаний українською мовою. І тільки директор пошти, «для мадам Косач» зробив виняток, бо «вона, навіть на прийомі в генерал-губернатора, де ми з нею познайомились, говорила зі мною по-українськи». І телеграма була вислана, хоч і було це проти всяких правил. Аналогічних випадків було, мабуть, більше, бо в Києві з Оленою Пчілкою навіть поліція розмовляла по-українському.

   Вона була справжнім борцем за українство в російському темному царстві, тверда, безкомпромісна, послідовна і відважна. Досить пригадати відомий факт, що на великому святі відкриття пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві 1903 року, на яке з’їхалися свідомі українці з усієї України, вона єдина з наддніпрянців, всупереч заборони влади, виголосила промову українською мовою, чим викликала велике захоплення земляків і дала їм приклад, обережним і заляканим, що ворога-поневолювача можна і не боятися і не слухати. Її промова була першою виголошеною на території Росії по-українськи в офіційній обстановці.

   У 1905 році вона з І. Шрагом їде в делегації від українства до міністра внутрішніх справ. Вітте, задля скасування заборони на український друк (Ємського указу), як лише цензурні умови трохи змінилися, у Полтаві почав виходити часопис «Рідний Край». На запрошення фундатора журналу М. Дмітрієва, Олена Пчілка сама без родини переїхала в Полтаву, щоб брати діяльну участь у праці редакційної колегії цього часопису і одночасно видає додаток для дітей «Молода Україна». Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С. Руданського видала власним коштом. Олена Пчілка жила у редакції журналу «Рідний Край», точніше редакція жила в її хаті. (Ще до 2008 року в Полтаві цей будинок знаходився на вулиці Кричевського, у 2009 році його розібрано). Часопис «Рідний Край» був практично єдиною трибуною для національно-свідомої української інтелігенції.

   З квітня 1907 року, Олена Пчілка стає редактором і видавцем «Рідного Краю». «У квітні 1907року, - згадувала  вона пізніше, - адміністрація і цензура припинили «Рідний Край» за його «вредное направление». Але видання цього часопису Олена Пчілка відновила в Києві, терпить величезні витрати, але не кидає цієї роботи. Рішуча й непохитна письменниця понад усе ставить національно-громадські інтереси. Вона не тільки редагує і видає свій журнал  – вона також виступає тут як палка публіцистка, що протестує проти судів над депутатами Першої Думи, над учасниками профспілок та масових мітингів. Вона гостро виступає проти звірств карних експедицій, висвітлюючи трагічні події у Великих Сорочинцах у грудні 1905 року.

   Цікаво, що в ті часи Олену Пчілку було зараховано до провідних «антисемітів». В зв’язку з цим, Дмитро Донців так пише про письменницю: «Для неї жиди були передовсім денаціоналізаторами на Україні, так само як в Галичині. «Рада» Євремівська писала, з приводу процесу Бейліса – «Бейлісе, я тобі вклоняюся!...» «Та невжеж, писала Пчілка, почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору й совісті не спинить наших письменників у тому данню ниць до ніг жидівства?... Чому не скажуть всякому, хто після сидження в тюрмі був оправданий, - «я тобі кланяюся». А скільки серед них було українців, що сиділи по царських тюрмах. «На що ж розбивати собі лоб на поклонах?» («Рідний край» ч. 44, 1908 рік). Отже, хоч Олена Пчілка ніякого протиєврейського расизму не проповідувала, але однак і євреї і українські «ліберали» проголосили її антисеміткою за те, що вона вимагала від євреїв, щоб вони в Україні, не боролися проти українства.

   В «Рідному Краю» друкувались поезії Лесі Українки, твори Панаса Мирного, А. Кримського, Л. Старицької-Черняхівської, розвідка М. Лисенка про українські народні інструменти. В журналі були надруковані перші вірші П. Тичини і М. Рильського, літературні спроби І. Ле, В. Чередниченко, О. Журливої та інших письменників. У тижневику «Рідний Край» О. Пчілка виступала переважно як публіцист, хоч не забувала і про художню творчість. Як письменниця і драматург вона пише спогади і продовжує фольклорно-етнографічну діяльність. У 1908 році вийшла друком збірка її повістей, оповідань, п’єс «Світова річ». Їй належать спогади про М. Старицького, М. Лисенка, М. Драгоманова. В експедиції на Волині вона записує 12 унікальних колядок та інші народні пісні і згодом публікує наукову розвідку «Украинские колядки» в журналі «Киевская старина».

   Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію «Рідного краю». В листі до дочки письменниця пише: «Я кидаю Київ і переїжджаю в Зелений Гай, - не на літо тільки, а зовсім…». «Рідний край» з «Молодою Україною» теж беру в Гай і буду друкувати у Гадячі…». Живе в «Зеленому гаю», редагує «Газету Гадяцького земства», створює п’єси для дітей, організовує дитячий аматорський театр, видає збірку «Зелений Гай. Вірші і казки з малюнками для дітей». Пише низку статей і розвідок про мистців О. Сластьона, Є. Трипільську, «Непевна путь Миргородської школи», «Галаганівський будинок» та ін., що були опубліковані в «Рідному краї».

   Вона безмежно любила «Зелений Гай» – цей чудовий куточок України. В передовому слові до спогадів Олени Пчілки про М. Драгоманова, прекрасно змальовано краєвид зі своєї садиби: «Є на Україні серед милої Полтавщини, багатої на гарні куточки, чудовий краєвид! Це той, що з’являється перед очима, коли дивитися на нього з високого узгір’я стародавнього гетьманського міста Гадячого». Далі йде опис краєвиду неперевершеної поетичної краси. Про Олену Пчілку в Гадячі згадує білоруський композитор М. Щеглов: «У хаті Пчілки було надзвичайно чисто й симпатично, особливо в її маленькому кабінетикові з шафами та столом. Разом з прозаїчною і віршованою літературою було багато книжок з історії України… Розмовляти з Пчілкою було справжньою втіхою. Маючи європейську освіту, вона була дуже розумною, широко культурною й дотепною жінкою, яка багато чого знала й багато чого пережила. Величезна ерудиція, захоплення темою розмови, яскравий національний дух – все це приваблювало до неї найрізноманітніших людей…».

   Після революції 1917 року Олена Пчілка, тоді вже 68-літня, з новим запалом береться до праці в молодій Українській державі. Вона пропонує створити при товаристві «Просвіта» комісію, яка б дбала про дітей, бо «чи дитина виросте приятелем чи ворогом України, се багато залежить од виховання». Вона входить до членів Комітету українського національного театру, який відкрив у Києві драматичну українську школу для робітників, курси для режисерів, пересувний мандрівний український театр тощо. І після того, як визвольні змагання були задушені червоним московським чоботом, Олена Пчілка не злякалася і не піддалася. Вона не виїхала на еміграцію, а, як багато інших, лишилася зі своїм народом, щоб було кому працювати для нього. Вже в 1920 році, коли все тремтіло з жаху перед нелюдським терором ЧЕКА, більшовицької катівні, Олена Пчілка в Гадячі, на святі Т. Шевченка огортає погруддя нашого пророка жовто-блакитним прапором, а коли більшовицький комісар Крамаренко зриває той прапор, то вона підносить руку і кричить: «Ганьба Крамаренкові», цей вигук підхоплює вся молодь в залі. (Про це згадує її учень з Гадяча – Петро Одарченко). В травні 1920 року в Народному домі в Гадячі відбулася селянська безпартійна конференція, на якій виступила Олена Пчілка. В своїй промові вона сміливо і гостро критикувала дії чужої окупаційної влади і закликала селян до рішучої боротьби проти більшовиків. Після цього Олену Пчілку арештували, а коли великими зусиллями вдалося її з ЧеКа вирвати, вона мусила переїхати з Гадяча в Могилів-Подільський до дочки Ізідори.

   Наприкінці 1921 року Олені Пчілці дозволили повернутися до Києва, де вона з 1924 року працює в комісіях Академії Наук, в 1925 році її обирають членом-кореспондентом АН України. Працюючи тут вона писала етнографічні розвідки і спогади.

   У 1929 році розпочинаються арешти української інтелігенції, йде підготовка до процесу Союзу Визволення України (СВУ). Десятки друзів, знайомих Олени Пчілки по національній боротьбі, були тоді арештовані. ГПУ, що прийшло на місце ЧЕКА, звичайно не могло проминути Олену Пчілку. До неї приходять з ордером на арешт, але письменниця лежить уже тоді прикута тяжкою хворобою до ліжка – і арешт не вдався. Хвороба протримала Олену Пчілку в ліжку аж до 4 жовтня 1930 року, коли незламний дух цієї жінки залишив немічне тіло.

   Не послала їй Україна ні квітів, ні своїх синів та дочок, щоб подякувати їй за невтомну працю для свого краю. Все, що було українського, було розметене процесом СВУ по Сибіру й Соловках, і тільки невеличкий гурток, що ще зберігся і чекав свого часу піти на страту – ішов за її труною. Серед її побратимів єдиний М. Грушевський наважився попрощатися з покійницею словами: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі». Місце останнього спочинку – поруч з могилою Лесі Українки. Олена Петрівна померла на 81-му році життя, самотня, але нескорена.

   На знак поваги Олені Пчілці встановлено меморіальну дошку на фасаді будинку (у Гадячі), де у 1915-1916 роках вона працювала редактором газети Гадяцького земства «Рідний край». В Полтаві будинок, де проживала Олена Пчілка, місцеві можновладці не зберегли. Цікаво, що в Полтаві були вулиця, провулок та бульвар Олени Пчілки. Але з 1954 року все це стало Панянкою.

   Вона обрала собі псевдонім, який можна прочитати як ПРЕКРАСНА, СВІТЛА (Олена) ТРУДІВНИЦЯ (Пчілка). І всім своїм життям довела вірність такому імені.

 
 

Малик М.В. – краєзнавець,
член ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»

 

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ – ПОЛТАВСЬКИЙ ПЕРІОД

   Драгоманов Михайло Петрович – майбутній історик, критик, публіцист, фольклорист і громадський діяч народився 30 вересня 1841 р. в м. Гадячі на Полтавщині в родині зубожілого дворянина з колишньої козацької старшини Монастирських Будищ Гадяцького полку. Його батько Петро Якимович прищепив своїм шістьом дітям любов до літератури, бо й сам був поетом-дилетантом та перекладачем – писав байки, збирав пісні для свого родича, професора Амвросія Лук’яновича Метлинського. Мати вчила дітей українським пісням – любила пісню й гарно співала. Михайло Петрович Драгоманов – брат Олени Пчілки (Ольги Петрівни Драгоманової-Косач), племінник декабриста Якова Якимовича Драгоманова, дядько Леся Українки (Лариси Петрівни Косач).

   У 1853 р., закінчивши повітове училище, Михайло прибув до Полтави і вступив до чоловічої гімназії. Під час навчання багато читав, а оскільки бібліотека гімназії налічувала близько п’яти тисяч томів, читати хлопцеві було що. Захопився соціалістичним вченням і вважав себе соціалістом, відкрито пропагуючи свої погляди. Разом з однокласниками заснував рукописне видання і редагував його. Певно ж, погляди Михайла формувалися не без впливу викладачів, зокрема історика О.І. Строніна, якого згодом Михайло Петрович буде згадувати з вдячністю і теплотою.

   Гімназію закінчив з пригодою – свідоцтва йому не видали. За кілька місяців до закінчення навчання Михайла було виключено «за зухвалість, виявлену до інспектора» – випадково ставши свідком збиткування інспектора над молодшим гімназистом, Михайло став на захист людської гідності. До гімназії викликали батька і запропонували відшмагати сина в присутності вчителів і товаришів. Петро Якимович з обуренням відкинув можливість участі в принизливій екзекуції. Атож, за адміністративним присудом Михайла виключили з гімназії без права вступу до інших закладів. Залагодити неприємність зміг відомий хірург, професор, член-кореспондент АН Російської імперії М.І. Пирогов, який у той час був попечителем Київського навчального округу: Михайло Драгоманов залишив гімназію «за власним бажанням». Склавши екстерном гімназичний іспит, Михайло вдома підготувався до вступу і став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. В 1863 р. Михайло закінчив університет і був залишений на кафедрі загальної історії для подальшої науково-викладацької роботи.

   Слід зазначити, що під час навчання Михайло Драгоманов брав активну участь в організації недільних шкіл, вже в 1861 р. опублікувавши в газеті «Русская речь» полемічний відгук на статтю М.О. Добролюбова «Всероссийские иллюзии, разрушаемые розгами». Виступив на урочистостях з нагоди проводів з посади попечителя навчальних закладів Київського округу М.І. Пирогова, на похоронах Т.Г. Шевченка.

   У 1864 р. М.П. Драгоманов став приват-доцентом та одружився з Людмилою Михайлівною Кучинською, котра тоді належала до «старогромадівців». В 1863-1865 роках викладав географію в 2-й Київській гімназії, паралельно читав лекції в Київському університеті на кафедрі загальної історії. В 1870 році захистив магістерську дисертацію «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».

   З 1866 р. Михайло Петрович як «украинофил с сепарастическим направлением» перебував під поліційним наглядом ІІІ відділення. Тоді ж він вступив до зорганізованої в 1863 р. В.Б. Антоновичем «Старої громади», серед 70 членів якої були О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський. В 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский телеграф» для висвітлення подій під українським ракурсом. Михайло Петрович брав найактивнішу участь в діяльності відомого Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, створеного в 1873 р. В ньому М.П. Драгоманов, як й інші українофіли, писали архівні дослідження, заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи, а встановивши контакти з українцями-галичанами, використовували їхню пресу (газету «Правда») для поширення заборонених в Росії проукраїнських поглядів.

   В 1873 р. старогромадівці за участі полтавської аристократки, меценатки і благодійниці, свідомої українки, взірцевої патріотки Єлизавети Іванівни Скоропадської-Милорадович та мецената-цукровика Василя Федоровича Симиренка започаткували і фінансували створення видань українською мовою в Галичині, зокрема – «Просвіти», «Правди».

   У Львові патріоти-українофіли створили літературне товариство імені Т.Г. Шевченка, яке згодом стане неофіційною українською академією наук. До речі, спершу товариство пропонували назвати «Галицьким Науковим Товариством», але Єлизавета Милорадович наполягла на імені Тараса Григоровича Шевченка. Статут організації був написаний М.П. Драгомановим та Д.П. Пальчиковим. Метою проголошувалось сприяння розвою малоруської словесності шляхом видавництва книжок, часописів, літературних і наукових публікацій, встановлення заохочувальних премій. Успішними виявилися проекти щоденної газети «Діло», двотижневої «Зорі», згодом – «Літературно-науковий вісник», головного серійного видання «Записок НТШ».

   В 1875 р. М.П. Драгоманова звільнили з університету за політичну неблагонадійність і наступного року він із сім’єю емігрував до Швейцарії. В Женеві створив осередок політичних емігрантів, який за висловом Івана Франка був упродовж двадцятиріччя «центром руху та української думки». Також Михайло Петрович заснував вільну безцензурну українську друкарню, де видавалися збірники «Громади» (у 1878-1882 рр. вийшло 5 книг), твори земляків-миргородців А.П. Свидницького «Люборацькі» (посмертно), Панаса Мирного «Лихі люди», «Хіба ревуть воли, як ясла повні».

   У відповідь на активну діяльність українських громадських організацій російський царат в 1876 р. видав злої слави Емський указ (підписаний Олександром ІІ у німецькому Емсі), котрий суттєво посилив антиукраїнське спрямування імперської політики Росії, заявлене в попередньому Валуєвському циркулярі 1863 р. Саме на підставі Емського указу було закрито «Київський телеграф», припинено діяльність усіх громад, заборонений ввіз до імперії українських книжок, переслідувалось написання, переклад і видання творів, театральні постановки українською мовою. Закрили Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, а Міносвіти отримало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити українські книжки з бібліотек, замінити українських вчителів росіянами.

   В 1878 р. М.П. Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Він пише антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітовбивство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення», «Аби болото було, а чорти будуть», «Товчіть і отверзеться» та інші, що були заборонені в Росії, але стали відомими далеко за її межами і принесли славу М. Драгоманову як «українському Герцену».

   До нього звернувся народоволець О.І. Желябов з пропозицією стати пропагандистом ідей «Народної волі» за кордоном та взяти на зберігання архів організації. Михайло Петрович в цей час працював над біографією О.І. Желябова. Прибічниками М.П. Драгоманова стали спершу українські студенти – члени віденського клубу «Січ», львів’яни з русофільського «Академічного гуртка» та українофільського «Дружнього Лихваря». Серед них були студенти І.Я. Франко та М.І. Павлик, які згодом очолять інтелектуальне та ідеологічне повстання проти ідейно обмеженого і консервативно мислячого західноукраїнського проводу.

   В 1883 р. М.П. Драгоманов редагував газету «Вільне слово», в якій писав про розгортання процесу національного відродження і визвольної боротьби, закликав створити в Україні підросійській та в Галичині австрійські політичні партії, які б ґрунтувалися на демократичних європейських засадах. Така партія була створена – перша в історії Європи партія хліборобів «Селянська русько-українська радикальна партія», яка оголосила соціалістичну ідею кінцевою метою своєї діяльності. У створенні цієї партії Михайлу Петровичу допомагали І. Франко М. Павлик та інші діячі.

   Упродовж 1870-1890 рр. М.П. Драгоманов був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині, особливо активно публікував свої статті в журналі «Народ» (двотижневий, громадсько-політичний журнал, орган радикальної партії в Галичині виходив з 1890 р. у Львові, а з 1892 р. – у Коломиї). Крім того, друкував літературні, публіцистичні, наукові статті в журналах «Друг», «Світ», виступав одночасно в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.

   На запрошення болгарського уряду в 1889 р. М.П. Драгоманов разом із сім’єю переїхав із Женеви до Софії (за деякими джерелами буцімто прийняв болгарське громадянство, але підтверджень цьому немає).

   В 1891 р. М.П. Драгоманова було обрано членом Міжнародної ради фольклорного товариства. Ґрунтовними роботами «Історичні пісні українського народу», «Малоруські народні перекази та оповідання», «Нові українські пісні та громадські справи 1764-1880», «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX століть», «Розвідка про українську народну словесність і письменство» історик-фольклорист та етнограф зажив міжнародної слави. Цінними були також його публікації епістолярної спадщини низки українських письменників та досліджень про них.

   Широка та глибока ерудиція в галузі світової літератури органічно поєднувалася в ньому з прогресивними поглядами на місце та роль літератури в суспільному житті. М.П. Драгоманов творчо сприймав традиції російської прогресивної літератури і критики, зокрема, ідеї революційно-демократичного просвітництва. Він став одним із перших українських професійних літературних критиків, систематично аналізував основні тенденції та явища літературного життя в Україні. Захищаючи українську літературу від ворожих випадів, М.П. Драгоманов вважав, що, тісно пов’язана з життям народу, вона повинна бути «по ідеях – демократичною, по манері – критичною і реалістичною, по мові – живонародною». Саме тому він безкомпромісно виступав проти політичної інертності, патріархально-хуторянського етнографізму в літературі, примітивного дидактивного моралізаторства, захоплення вузьконаціональними проблемами замість розробки актуальних соціальних питань. глибокий аналітик і блискучий полеміст М.П. Драгоманов значно удосконалив форми і методи української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки, зокрема, на творчість І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Лесі Українки, Панаса Мирного, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших. Іван Якович Франко його називав «бичем божим» у боротьбі проти реакції, застою, інерції політичного мислення.

   М.П. Драгоманов величезну увагу приділив творчості Т.Г. Шевченка. Його перу належать статті «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», «Поминки Шевченка у Відні й Львові», «Війна з пам’яттю про Шевченка», «Шевченко в чужій хаті його імені», «25-і роковини смерті Т.Г. Шевченка та галицькі народовці», «Шевченко, його думки та громадське життя», «Т.Г. Шевченко – друг сім’ї», «Дневник» Шевченка – не в оригіналі», «Т.Г. Шевченко, українофіли і соціалізм». В 1882 р. Михайло Петрович видав у Женеві на латині поему Т.Г. Шевченка «Марія» під назвою «Марія Ісусова» зі своєю передмовою та примітками, а в 1890 р. – збірник поезії Т.Г. Шевченка, забороненої в Росії.

   М.П. Драгоманов розробив концепцію взаємовідносин національних культур у своєму дослідженні «Література російська, великоруська, українська, галицька», сприяв популяризації, особливо в Галичині, творів російської літератури, за що був названий «войовничим москалем».

   Він не сприймав революційного насильства і диктатури, про що писав у статті «Лібералізм і земство в Росії». За ці погляди його критикували з різних боків. В листі до І. Франка пізніше він писав: «Я всегда жил так, что меня по меньшей мере с двух сторон ругали, и даже такое сам себе правило выработал: если что-нибудь напишу так, что ругают только с одной стороны, то считаю это неудачей».

   М.П. Драгоманов співпрацював з газетою «Санкт-Петербургские ведомости», тут була надрукована його стаття «О педагогическом значении малорусского языка». Друкувався і в інших російських журналах – «Вестник Европы», «Древняя и новая Россия», «Дело», «Северный вестник» - переважно статті та рецензії про українську літературу і фольклор. В журналі «Отечественные записки» була надрукована стаття М.П. Драгоманова «Борьба за духовную власть и свободу совести ХVI-XVII ст.». Низка його статей була присвячена діячам російського визвольного руху: «Русским писателям в день открытия памятника А.С. Пушкину», «М.А. Бакунин о правде и нравственности в революции», «И.С. Тургенев и политическая агитация в России в 1862 г.», він опублікував рецензію на книгу Л.М. Толстого «Царство божие внутри нас», видав зі своєю передмовою «Письмо Белинского к Гоголю».

   Діяльність М.П. Драгоманова позитивно поцінували І. Тургенєв, В. Короленко, І. Франко, Леся Українка, М. Павлик, А. Кримський, Г. Плеханов, М. Горький, А. Луначарський та багато інших українських і російських письменників, істориків. Належну увагу приділи йому у своїх спогадах Д.Н. Овсянико-Куликовський, О.С. Любатович.

   М.П. Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого тривалий час не визнавалася тоталітарним режимом в СРСР та в Україні. Лише зі здобуттям незалежності Україна змогла гідно пошанувати свого великого громадянина. Вперше у вересні 1991 р. вшанувала М.П. Драгоманова і Полтавщина. В Гадячі вирішили встановити скульптуру родини Драгоманових, вже визначили місце в міському парку, помістили пам’ятний знак. Громадськість підняла питання про необхідність перенесення праху М.П. Драгоманова із Софії на батьківщину. З огляду на складність подібних діянь в часи кризи, побажання ще довго залишатиметься нездійсненним.

   Ім’я М.П. Драгоманова належить до когорти найславетніших краян, котрі в усі часи плекали українську науку, письменництво, мистецтво. Михайло Петрович увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик, фольклорист, патріот, незламний і послідовний борець за свободу Вітчизни. І.  Франко, М. Павлик, С. Степняк-Кравчинський називали Михайла Петровича своїм учителем. Ним він був і для племінниці Леся Українки. За тридцять років наукової, літературно-критичної, публіцистичної діяльності він написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже десять томів, а його історичні праці були відомі в багатьох країнах світу і стали окрасою української науки. Його неодноразово обирали членом міжнародних організацій і товариств. Цінують його величезний внесок в розвиток освіти та науки в Болгарії, з його іменем пов'язують становлення Софійського університету, чия бібліотека (і сьогодні носить ім'я нашого земляка) мала основою драгоманівську власну книгозбірню з десяти тисяч томів. Чимало зусиль доклав Михайло Петрович для створення національної бібліотеки Болгарії імені Кирила і Мефодія.

   Михайло Петрович помер на 54-му році життя 20 червня 1895 р., перебуваючи у вигнанні в Софії, мріючи про повернення в Україну, борючись за її волю. В рік смерті львівські радикали організували народне віче на вшанування мислителя. На його честь було засноване просвітницьке товариство «Поступ». В телеграмі до Софії йшлося: «Батьку рідний, просвітителю наш, ти, що все своє життя, своє здоров'я посвятив для темного робочого люду, що б його просвітити світлом правдивої науки, - прийми подяку за тридцятилітню працю від нас руських хлопів, зібраних з усієї Галичини на руськім народнім вічу у Львові. За правду, за Волю, котру ти голосиш, будемо стояти до загину».

   Біографію Михайла Петровича вміщено в дванадцяти енциклопедіях, в десяти інших виданнях. Життю та діяльності Михайла Петровича присвятила свій роман  «Клятва» Р.П. Іванченко.

   Свої твори він підписував М. Галицький, М. Толмачев, М. Петрик, Українець, П. Кузьмичевський, А-бер, А-А, М. Пр. тощо. До слова, слово «драгоман» має значення перекладача при посольських місіях.

   У зв’язку з тим, що М.П. Драгоманов не прийняв болгарського громадянства, його сім'я була позбавлена пенсійного забезпечення. Тому дружина Людмила Михайлівна повернулася до Києва, де й померла 16 травня 1918 р. Архів М.П. Драгоманова зберігається в Центральному державному архіві літератури і мистецтва, в бібліотеці ім. Леніна в Москві, в Центральній національній бібліотеці АН України ім. Вернадського в Києві, в Бібліотеці Софійського університету.

 
 

Волошин Р.О. – член ГО «Спілка екскурсоводів Полтавщини»

 

ДЕЯКІ ШКІЦИ З ІСТОРІЇ ЖИТТЯ РОДИН КОСАЧІВ ТА ДРАГОМАНОВИХ

   У 1868 році Ольга Петрівна Драгоманова взяла шлюб з Петром Антоновичем Косачем – так об’єдналися два роди, які дали Україні і світу визначних діячів науки, культури, літератури, дієвих учасників суспільно-політичних процесів кін. ХІХ - поч. ХХ ст.

   Ольга Петрівна Косач (псевдонім Олена Пчілка) народилася 1848 р. в Гадячі в родині поміщика Петра Драгоманова. Утвердила себе як письменниця, педагог, перекладач, фольклорист, етнограф, редактор та видавець, феміністка, член кореспондент ВАНУ. Не тільки місцем народження пов’язана з Полтавщиною – в 1903 році разом з донькою Ларисою (Лесею Українкою) була на відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. В 1906 році заснувала в Полтаві перший в Наддніпрянській Україні часопис «Рідний край», в 1915-1916 рр. видавала його в Гадячі. Хутір Зелений гай під Гадячим місце спілкування з М. Лисенком, М. Старицьким та ін. Соціалізм вважала утопією, а засобами перебудови суспільства – культуру та освіту.

   Ставши дружиною Петра Косача вона передала у спадок своїм дітям гени геніальності і Косачів і Драгоманових. Існує дві версії походження родини Косачів: перша – з Боснії і Герцеговини, намісником якої був Стефан Косач, друга – з козаків Стародубщини та Мглинщини, частини Чернігівщини, яку «відрізала» Москва (нині це Брянська обл. РФ). Там Косачі були осавулами, війтами,бунчуковими товаришами. До нащадків (чи то Боснійських, чи то Чернігівських) належить і П.А. Косач.

   Петро Антонович Косач – чоловік Олени Пчілки. Він народився 20 грудня 1841 року (в цьому році виповниться 175 років) в м. Мглин (тепер Брянської обл. РФ). Юрист, громадський діяч, освітянин, меценат. Його коштом було видано перший збірник пісень Миколи Лисенка, праці брата дружини Михайла Драгоманова. Помер у 1909 році. Їхні діти: Михайло, Лариса, Ольга.

   Михайло (1869-1903 рр.) – математик, фольклорист, письменник (псевдонім – Михайло Обачний) метеоролог, автор кількох праць із математики і фізики, зокрема: «Деякі уваги до передбачення погоди Демчинським» і «Положення осьової лінії в електричних циклонах». З 1901 р. – приват-доцент кафедри фізики і метеорології Харківського університету. Літературну діяльність розпочав перекладом «Вечорів на хуторі…» Миколи Гоголя (разом з Лесею Українкою).

   Ольга (1677-1945 рр.) – в заміжжі Косач-Кривенко, українська письменниця літературознавець, перекладач, бібліограф, етнограф, лікар за фахом, член катеринославської «Просвіти». Псевдонім – Олеся Зірка. Автор мемуарів про родину – «Повість, що стала драмою» (Про дружбу сестри Лариси з Ольгою Кобилянською ), «З дитячих років Лесі Українки», склала хронологію життя і творчості Лесі.

   Лариса (Леся Українка)...

   Олена Антонівна Косач – сестра Петра Косача, в заміжжі Тесленко-Приходько – українська письменниця, громадська діячка, народниця. (09.01.1843-09.02.1945). Псевдоніми: Зовиця, Е. Ластівка, Олена Ластівка. У зв’язку із замахом на шефа жандармів Санкт-Петербургу була заслана до Олонецької, а потім – до Тобольської губернії. Автор низки гумористичних та історичних віршів і стилізованої під Тараса Шевченка поеми-билиці «Ганна». Леся Українка присвятила Олені Антонівні вірші «Надія» і «Забуті слова».

   Юрій Миколайович Косач (5.12.1908- 11.01.1990 рр.) – онук Петра Косача, небіж Лесі Українки – український поет, прозаїк, драматург, редактор, перекладач, художник, композитор, громадський та політичний діяч. Продовжувач літературних традицій своєї родини у США (там з 1949 року, помер у м. Пассеїк).

   Драгоманови – з дрібної української шляхти. Драгоман – арабською «теджуман» – тлумач (З родини Драгоманових Олена Пчілка). Два брати Яків та Петро Якимовичі , народилися в с. Монастирські Будища Гадяцького повіту.

   Яків Драгоманов (1801-1840 рр.) – чиновник, декабрист, прапорщик Полтавського піхотного полку, дядько Михайла Драгоманова та Олени Пчілки. Поет, автор переспівів віршів Адама Міцкевича.

   Петро Драгоманов (1802-1860 рр.) – чиновник, правник, літератор, батько Олени Пчілки та Михайла Драгоманова. Збирав народні пісні, частину записів передав своєму родичу проф. Амвросію Метлинському, уродженцю с. Сари Гадяцького повіту.

   Михайло Петрович Драгоманов (30.09.1841 р., 175 років тому. Гадяч – 02.07.1895 р., Софія) – громадський та політичний діяч, історик, економіст, публіцист, фольклорист, літературознавець, брат Олени Пчілки. Автор понад двох тисяч творів. У 1870-ті роки виробив «драгоманівку» фонематичний правопис – реформована українська абетка – відповідність однієї літері одній фонемі. Драгоманівка проста у використанні та легко й швидко запам’ятовується. В1876 р. заснував у Женеві Вільну українську друкарню, там же у1880 р. видав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

   Людмила Михайлівна Кучинська – його дружина (1842 р., Гадяч – 1918 р., Київ) – громадсько-культурна діячка, перекладач ,громадська діячка, народниця.

   Діти Михайла Драгоманова:

   Світозар – (1884 р., Женева – 1958 р., Рочестер, США) – економіст, кооператор, перекладач, публіцист; член УВАН у США.У Міністерстві праці Уряду УНР – віце-директор одного з департаментів. За Гетьманату працював у Всеукраїнському союзі земств, створеному С. Петлюрою. З 1922 ректор Київського архітектурного інституту та лектор Інституту народної освіти. Після об'єднання архітектурного інституту з Київським інститутом пластичних мистецтв – проректор новоствореного Київського художнього інституту. З 1951 р. живе в США, перший ректор Українського технічного господарського інституту в Нью-Йорку. Співробітничав з «Рідним краєм», серед праць «Дрібні землеволодіння на Полтавщині». Діти: Син, Михайло Світозарович, загинув у німецькому концтаборі під Хмельницьким, доньки – Людмила, померла в 1986 р. в США, Наталія з 1943 р. мешкає в Будапешті, Аріадна з 1949 р. проживає в Бразилії.

   Аріадна (1877 р., Женева – 1954 р., Львів) – дружина видатного художнику Івана Труша, автора портретів Лесі Українки. Аріадна (Рада) була мистецтвознавцем, філософом, істориком, математиком і чарівною жінкою. Діти: Мирон – спортсмен: стрільба з лука, чемпіон світу в складі збірної Польщі, гаківка на льоді, репресований (10 років), виїхав до Польщі, де помер у 1978 р. Роман – спортсмен, тренер (стрільба з лука).

   Лідія Шишманова (1866 р., Київ – 1937 р.. Софія) – художній критик, зберегла частину архіву батька.

   Наталя Драгоманова-Бартої – онука Михайла Драгоманова (1921 р., Київ) – громадська діячка, нагороджена орденом княгині Ольги 3-ого ступеня (2006 р.), співпрацює з Товариством української культури в Угорщині.

   Оксана Олександрівна Драгоманова (22 грудня1894 - 5 квітня 1966 р.) – український прозаїк, перекладач, громадський діяч. У заміжжі – Хропко. Народилась у родині лікаря-психіатра (батько – рідний брат М.П. Драгоманова й Олени Пчілки) у Петербурзі. Дитинство минало у Гадячі, закінчила гімназію у Варшаві. Навчалася в Петербурзі, Відні, Парижі (Сорбонні). Працювала в юридичному відділі Міністерства закордонних справ УНР у Відні, Берліні, Парижі (1918-1921 рр.). Була головою української секції Міжнародної Жіночої Ліги Миру і Свободи. З 1928 р. мешкала в Буэнос-Айресі (Аргентина). Засновниця Союзу українок Аргентини ,була членом правління і головою Спілки українських науковців, літераторів і митців. Брала участь у складанні українсько-іспанського словника «Перші кроки українця в Аргентині». У 1958 р. вийшла на пенсію. Померла 5 квітня1966 р. у Лос-Анджелесі (США); за іншими даними – 1961 р. у Голлівуді, похована в штаті Каліфорнія.

   В 1991 році в Гадячі відкрито музей родини Драгоманових.

   Ми сьогодні з гордістю говоримо, що в славну плеяду діячів науки і культури України повернулися імена представників одного з найвизначніших родів України – Косачів-Драгоманових, з якого вийшли: поет Яків Драгоманов, поет, прозаїк і мемуарист Петро Драгоманов, публіцист, історик, етнограф Михайло Драгоманов (Українець, М. Толмачев), письменниця Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), поетеса Олена Косач (Є. Ластівка), прозаїк Михайло Косач (Михайло Обачний), письменниця Лариса Косач-Квітка (Леся Українка), перекладач і етнограф Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка), мемуарист Ісидора Косач-Борисова, письменниця Оксана Драгоманова, белетрист і драматург Дмитро Шишманов, письменник Юрій Косач. Цей літературний пантеон, вивершений представниками кількох поколінь та обох ліній династії Косачів-Драгоманових, вражає своєю колосальністю, відданістю ідеалам гуманізму.

 
 

Приходько Т.А. – завідуюча відділом краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського

 

«Я ПІДУ ЗА ТИМ СВІТЛОМ ЯСНИМ…»: ЛЕСЯ УКРАЇНКА І ПОЛТАВЩИНА
(із фондів Полтавської ОУНБ ім. І.П. Котляревського)

Так… в кожній країні є спогади раю!

                           Леся Українка

   Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу. «Людська подоба, що була сосудом духу» – скаже про неї відомий поет і літературознавець Євген Маланюк, вклавши у цей образний вислів своє розуміння її людського і мистецького подвигу. Історія її життя могла б стати основою для величної драми. Але могла б прислужитись і найсвітлішій поезії во славу міці духу людського. Лесі Українці присвячено багато літератури, із масиву котрої хотілося б виокремити видання 2003 р., автор – М. Кармазіна «Леся Українка». На основі документальних матеріалів висвітлюється непростий життєвий і творчий шлях Лесі Українки, суперечливий процес її становлення як української письменниці та фотокнигу 2001 р. видання «Леся Українка. Сюжети з життя». Книга побудована на оригінальних документах та фото з фондів київського Музею Лесі Українки.

   Лариса Петрівна Косач-Квітка, відома світові під літературним псевдонімом Леся Українка, народилася 25 лютого 1871 року на Волині, у м. Новоград-Волинському. «У її родоводі змішались герцог боснійського походження, представник вищої польської шляхти, донька козацького хорунжого, переяславський війт, старосвітські поміщики-хуторяни, декабристи і революціонери. Переважній більшості з них були притаманні сила духу, внутрішній неспокій та бунтарство. І чим ближче до Лесі, тим сильніше вияскравлювались ці риси» – так пише у своїй статті «Незабутня Леся», присвяченій 140-річчю письменниці провідний науковий співробітник музею І.П. Котляревського Є. Стороха (Край. - 2011. - Берез. (№ 83). - С. 13-14).

   Зв’язок Лесі Українки та Полтавщини, батьківщини її матері та улюбленого дядька Михайла Драгоманова був нерозривним. У книзі Г.А. Шанька «Вогненна квітка» (Леся Українка і Полтавщина: деякі аспекти життя і творчості. Полтава, 2001 р.) автор на основі першоджерел та історичних документів робить спробу висвітлити деякі маловідомі широкому читацькому загалові аспекти зв’язків письменниці з полтавським краєм. Гадяч із хутірцем Зелений Гай був для неї і затишним прихистком, і відпочинком для душі та серця, і місцем творчої праці. Вперше Леся Українка побувала у Гадячі у 3-річному віці. Її сестра Ольга згадувала: «Може, Леся, свідомой не пам’ятала свого перебування в Гадячому, але воно, без сумніву, залишило певний слід в її уяві, бо вона була аж надто вразлива до всього хорошого з самого малку, а в Гадячому з Драгоманівського дворища напрочуд гарний краєвид».

   Садиба на Драгомановій горі була давнім осідком роду Драгоманових. Ще 1837 року Петро Якимович Драгоманов, Лесин дід, придбав ту садибу й оселився тут. Докладний опис цієї садиби Олена Пчілка залишила у своєму оповіданні «Товаришки». «Двір був просторий: опріч головного будинку, був у йому ще другий, менший домок, дві комори і інші будови…, стріхи були солом’яні… Оселя була на рівній горній планині… Ставши отам під дичкою-грушею біля комори, на краю узгір’я, видно було й інші склони міста, укриті панськими та міщанськими оселями та садками, переривані ярами, долинками. І все те спускалося до широкої Оболоні, по котрій протікала химерними закрутами чимала річками із своїм притоком».

   Історія ж Зеленого Гаю найтісніше уже пов’язана з життям і творчістю Лесі Українки. Турбуючись про здоров’я своїх дітей, насамперед про хвору Лесю, Олена Пчілка вирішила придбати поблизу Гадяча ділянку землі для відпочинку. Вона купує частину підгір’я – Голубівщину, яку перейменовує в Зелений Гай – очевидно, не без впливу знаменитої пісні Леоніда Глібова:

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

   Про родове гніздо родини Драгоманових та про історію Зеленого Гаю розповідається у статті київського історика-музеєзнавця О. Шалагінової «Про що шепоче Зелений Гай: з історії родинного гнізда Драгоманових-Косачів на Полтавщині», яка надрукована у науковому збірнику «Олена Пчілка і Гадяч» (Київ, 2010 р.).

   Леся Українка дуже любила і шанувала свою бабусю Єлизавету Іванівну, яка часто запрошувала онуків до себе на літо. Бабуся була ласкава та привітна до всіх, а надто до своєї улюблениці-хрещениці Лесі. Саме в Гадячі земський лікар Борткевич, влітку 1883 року, вірно поставив діагноз Лесі Українці – туберкульоз кісток і наказав звернутися до хірургів, щоб оперувати руку. Того ж року, у жовтні, у факультетській клініці Університету Св. Володимира в Києві її прооперували і розпочалося тридцятирічне протистояння: з одного боку – духовна незламність, з іншого – підступна невиліковна хвороба.

   У 1893 році Леся Українка знову відвідала Гадяч і перебувала тут з середини червня до 15 вересня. Цього року до Гадяча приїхала уже не улюблена бабусина онука, а поетеса, автор збірки поезій «На крилах пісень», про яку схвально заговорили по всій Україні. Цього літа, за час перебування в Гадячі вона пише цикл поезій «Романси» та завершує поему «Роберт Брюс, король шотландський», яку присвячує любимому дядькові М.П. Драгоманову.

   У цей приїзд Леся Українка познайомилася і подружилася з молодою вчителькою Антоніною Семенівною Макаровою. Ця людина була доброю знайомою родини Драгоманових, залишила цікаві, часом несподівані спогади про Лесю та її матір Олену Пчілку. Вона записувала на прохання Лесі Українки свідчення про сектантів Полтавщини, які пізніше були опубліковані (стаття Лесі Українки «Релігійний дур на Україні»). Спогади Антоніни Макарової про знайомство і спілкування з Лесею Українкою та її родиною сповнені надзвичайної теплоти, приязні, справжньої душевної близькості. Леся Українка, у свою чергу, дуже цінуватиме прочитання і співпереживання Макаровою її творінь, добре знаючи про те, що Антоніна Семенівна ніколи не скаже неправди.

   А.С. Макарова залишила нам декілька детальних, досить оригінальних словесних портретів Лесі Українки. «Більше шестидесяти років минуло з того часу, коли я вперше побачила Лесю Українку, але вона і зараз як жива стоїть перед моїми очима. Худорлява, височенька постать в українському вбранні: гаптована сорочка, зелена корсетка в квіточках, декілька рядочків намиста на шиї, зелена стрічка, заткана жовтими квітами, на голові світлоруса коса. Бліде обличчя, і на цьому обличчі такі чудові очі, від яких не можна було відірватись. Мене познайомила з нею її рідна бабуся Є.І. Драгоманова.

– Моя онука Леся, – сказала вона.

– Косач, – коротко промовила Леся і дружно стиснула мою руку.

   Так почалося наше знайомство».

   Про це і не тільки йде мова у статті наукового співробітника Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Диби А.Г., яка вміщена до вже згадуваного нами наукового збірника «Олена Пчілка і Гадяч» (Київ, 2010).

   І лише через п’ять років, у 1898 році, знову завітає Леся Українка до Гадяча. Цього ж разу до неї в гості завітає її друг, Сергій Мержинський, з яким вона познайомилася в Криму на лікуванні. У хвилини відпочинку Леся зі своїм приятелем прогулювалися побіля Псла. Дружба поетеси з Сергієм Мержинським, що переросла у велике істинне почуття, викликала ще більше натхнення Лесі до роботи. З під її пера виходить ціла низка творів.

   На цей період припадає знайомство поетеси з відомим етнографом, музикознавцем, збирачем народної творчості К.В. Квіткою, її майбутнім чоловіком. «Моє знайомство з Лесею розпочалося восени 1898 року. Незабаром, довідавшись, що я збираю і вивчаю народну музику і вже записав кількадесят українських мелодій, Леся запропонувала мені записати всі пісні, які вона зберігає в своїй пам’яті», – згадував Климент Квітка. У розповідь про високі почуття Лесі Українки, і не тільки її, а інших видатних літераторів України, можна поринути, відкривши книгу Топської Н. «Любов – наснага, любов – журба…» (Донецьк, 2007).

   У січні 1899 р. Лесі Українці прооперували праву ногу у Берліні у клініці лікаря Бергмана. Лікування було довготривалим і виснажливим, і у липні цього ж року вона приїжджає на хутір Зелений Гай, де у чарівному ліску Олена Пчілка збудувала для хворої дочки хату на підмурку. Відтоді і аж до 1906 р. Леся щоліта буде приїздити до заповітної оселі відпочити та відновити душевні сили. В цей же час вона запрошує до себе на гостину Ольгу Кобилянську: «Ви, дорога товаришко, не відмовте мені завітати до мене на хутір на Полтавщині… Мої сестри покажуть Вам всю околицю, побачите таку Україну, що українішої вже нема…». Ольга Кобилянська прибула в Зелений Гай 9 (21) серпня 1899 р. Дні перебування письменниці у Лесі були для неї справжнім святом.

   Улюблений край – Гадяч – завжди вабить Лесю Українку. Вона повертається сюди знову і знову. Перебування на батьківщині своїх предків завжди є багатим на творчі здобутки. Про перебування поетеси на Гадяччині ми можемо прочитати у статті В.І. Лисенко «Зв’язки Лесі Українки з Полтавщиною», яка розміщена у журналі «Імідж сучасного педагога» № 1 за 1999 р.

   Влітку 1903 року вся Україна вже знала, що в Полтаві відкриватимуть пам’ятник І.П. Котляревському. Під час урочистостей Леся Українка з матір’ю мешкає в будинку М. Дмитрієва. Вона бере участь у церемонії відкриття пам’ятника, засіданні міської думи, присутня на виставі «Наталка Полтавка» та ін. Також з групою письменників вона відвідує Панаса Мирного, який високо цінував творчість поетеси і називав її «наша Леся». Наступні відвідини Полтавщини у 1904-1906 рр. були дуже плідними в творчому плані. Були написані одні з найсильніших її поезій «І ти колись боролась, мов Ізраїль…», «В холодну ніч самотній мандрівець…» та ін.

   У кінці серпня 1906 року Леся Українка залишає Зелений Гай. Це були останні відвідини улюбленого краю. Стан здоров’я її значно погіршився і вона змушена тепер щоліта їздити на лікування в Крим, на Кавказ та в інші південні краї, де була хоч якась надія на порятунок… Проте, куди б не закидала її примхлива доля, вона ніколи не забувала про Полтавщину, про лагідну красу Зеленого Гаю.

   Більш докладніше з темою «Леся Українка і Полтавщина» можна ознайомитися, попрацювавши зі Зведеним краєзнавчим каталогом відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського.

 
 

Федорова М.А. – провідний бібліограф відділу інформації з питань культури та мистецтва Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського

 

ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ У ФОНДІ
ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ УНІВЕРСАЛЬНОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ ІМ. І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

   В історії України – сотні тисячі імен визначних українок, які славилися красою, розумом, відвагою. Феномен Лесі Українки цікавий не лише з огляду на те, що вона жінка й українка, але й тому, що їй вистачило волі й характеру бути жінкою-письменницею. У всій світовій літературі важко знайти ще одну жінку-поетесу, яка хоча б приблизно могла порівнятися з Лесею Українкою якістю та кількістю творів. Краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання стали головними темами її ліричних поезій. Знайомство з актуальними ідеологічними, правовими, морально-етичними проблемами сучасності знайшло своє відображення в літературних образах поетеси. Боротьба ідей, зіткнення філософських концепцій, утвердження високих ідеалів втілювались у майстерних структурах поем та драматичних творах. Завдяки перекладам Лесі Українки українцям стали відомі твори М. Гоголя, І. Тургенєва, з європейської літератури – праці Г. Гейне, В. Гюго, індуські антени та шотландські балади.

   Леся Українка плідно працювала в різних жанрах і галузях літератури і відома як поет, драматург, прозаїк, перекладач, публіцист, літературний критик, фольклорист.

   Перейдемо безпосередньо до ознайомлення з творами Лесі Українки, які знаходяться у фондах обласної книгозбірні. Перша збірка віршів «На крилах пісень» вийшла 1893 р. у Львові. У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І.П. Котляревського є названа збірка, але 1994 року видання із серії «Перша книжка генія». Цікава вона тим, що у ній збережено формат, елементи художнього оформлення (заставки, шрифти заголовків), первісну верстку. Є незначне втручання в орфографію. Фотоілюстрації – з сімейного архіву Косачів.

   Викликає інтерес видання драматичної поеми «Бояриня», виданої у 1971 році в Торонто. Тут, окрім драми-поеми «Бояриня», міститься нарис Катерини Штуль, в якому відтворюється хвилина натхнення, коли поетеса писала свою «Бояриню». Додатком-завершенням книжки є маловідома поема в прозі Лесі Українки, присвячена поетам і артистам, що 1896 р. вітали царя Миколу ІІ у Версалі – «Голос однієї російської ув’язненої», що нагадує про сучасні плани-захоплення на Заході всім радянським, російським.

   До 75-ліття від дня народження поетеси у м. Регенсбурзі (Німеччина) у видавництві «Українське мистецтво» (1946 р.) вийшла збірка «Поезії», до якої увійшли три недруковані поезії «Хотіла б я тебе мов плющ обняти», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Квіток, квіток, як можна більше квітів». Ці поезії взято з рукописного архіву Лесі Українки, який зберігався у її сестри Ольги Косач-Кривинюк.

   Переважно Леся Українка працювала в жанрі драматургії. За відносно короткий час (1896-1913 рр.) написано понад 20 драматичних творів, які стали новим явищем в історії української драматургії. Актуальні ідеологічні, філософські, морально-етичні проблеми сучасності виражались у нетрадиційних для української драматургії образах і сюжетах, взятих із світової літератури, історії, міфології. Надаючи нового трактування світовим образам письменниця збагачувала не лише національну, а й світову літературу. Хвилюючі теми суспільної активності людини, відповідальності відображено у поемах «Одержима», «Вавілонський полон», «Касандра», співвідношення свободи і влади – у поемі «Кам’яний господар», переконання обов’язку і вчинку – у поемах релігійних сюжетів «На полі крові», «Руфін і Присцілла». Варто відзначити, що багато видань творів Лесі Українки надійшли до бібліотеки від Канадського товариства приятелів України, які зберігаються у КУБЦ. Приміром, це вищеназвані драматичні поеми «Касандра», «Адвокат Мартіян», видані у Лейпцігу.

   Вершиною творчості Лесі Українки стала драма «Лісова пісня», яка утверджує людську мрію, високі почуття, перемогу краси життя над бездуховністю. У Полтавській ОУНБ ім. І.П. Котляревського є видання «Лісова пісня», надруковане у Києві 1963 року. П’єса супроводжується докладними режисерськими порадами, які мали на меті допомогти режисерам театрів чи гуртків художньої самодіяльності в сценічному втіленні твору. Адже нам добре відомо, що драматичні твори української письменниці ставлять на сценах як вітчизняних театрів, так і за кордоном. За мотивами драми «Лісова пісня» композитор М. Скорульський створив балет, композитор В. Кирейко – оперу. Твір двічі екранізували.

   Праця Лесі Українки «Стародавня історія східних народів», що створювалася у 1890-1891 pp. для навчання молодшої сестри, була теж видана сестрою Ольгою Косач-Кривинюк у 1918 році. Вона має вартість як основа поглядів Лесі Українки на всесвітню історію та історичний процес, а також як свідчення широти інтересів письменниці, її педагогічних здібностей. Талановито написані «Історичні записки» стали першим українським підручником про життя, культуру народів Давнього Сходу. Леся Українка – єдина жінка у вітчизняній культурі, яка сягнула таїн перекладацького мистецтва однієї з найдавніших пам’яток людства – Рігведи, окрім якої до книги увійшли перекази Джатак, Бгаґавад-Ґіти, Законів Ману, Авести. З названою працею, точніше з репринтним виданням 1918 року, виданим у Луцьку в 2008 році, можна ознайомитися в Полтавській ОУНБ ім. І.П. Котляревського.

   Про зв’язок Лесі Українки з Полтавщиною йдеться у літературознавчій розвідці «Вогненна квітка» (Леся Українка і Полтавщина: деякі аспекти життя і творчості) краєзнавця Григорія Шанька. Він на основі першоджерел та історичних документів робить спробу висвітлити деякі маловідомі широкому читацькому загалові аспекти життя і творчої діяльності поетеси, пов’язані саме з Полтавським краєм. Видання є цінним посібником як для літературознавців, так і для широкого читацького кола.

   Для тих, хто хоче познайомитися з життєвим та творчим шляхом видатної письменниці обласна книгозбірня пропонує ряд розвідок, монографій, біографічних оповідань, фотоспоминів тощо.

   Документальний біографічний нарис Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка» вийшов у 1970 році у Нью-Йорку до 100-літнього ювілею поетеси. Відмітимо, що сестра Лесі Українки ще в 1930-х роках, у Києві, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, а також над збиранням рукописів Лесі Українки. Особливо наполегливо Ольга Петрівна працювала над цими матеріалами в останні два роки перед війною, а також і у важких умовах війни і еміграції. Хронологічну канву життя й творчості Лесі Українки та копії багатьох листів О.П. Косач-Кривинюк привезла з собою на чужину і незадовго до смерті один примірник своєї великої праці під назвою «Хронологія життя і творчості Лесі Українки» передала музеєві-архівові Української вільної академії наук, що в той час перебував в Авґсбурзі (Німеччина). Цей примірник УВАН привезла до Сполучених Штатів Америки. А вже наймолодша сестра Лесі Українки Ізідора Петрівна Косач-Борисова, яка з 1949 року перебувала в США, проявила найбільшу ініціативу в справі видання «Хронології» та організації збирання коштів серед українців, що живуть поза межами рідної землі.

   Надзвичайно цікавим є видання «Листи так довго йдуть», надруковане у Нью-Йорку у 2002 році. Це архів Лесі Українки та її родини, віднайдений у Слов'янській бібліотеці в Празі, який донедавна вважався втраченим. У ньому зберігається понад тисячу кореспонденцій, з яких більшість досі не публікувалася. Книга, видана завдяки ініціативі та фінансуванню Союзу українок Америки, вводить в науковий обіг повний текст 184 листів, які складають п’ять розділів: «Листи Лесі Українки», «Листи до Лесі Українки від родичів», «Кореспонденції приятелів та знайомих до Лесі Українки», «Із родинного листування Косачів», «Із листування Кривинюків з найближчим оточенням». Наведена епістолярна спадщина охоплює 1888-1945 роки. Запропонована добірка дозволяє побачити в новому світлі Лесю Українку, Олену Пчілку, Ольгу Косач-Кривинюк та інших адресантів і адресатів.

   Документальна повість «Леся Українка» Анатолія Костенка розповідає про численні дороги, що простиралися перед Лесею Українкою в усі кінці світу. Родинне життя, літературне, зустрічі з видатними письменниками й революційними діячами за кордоном і в Росії, дружба Лесі з Франком, Кобилянською, Старицьким, Мержинським, одруження з Квіткою, останні дні на Кавказі – все це представлено в книзі, ілюстровано мемуарними джерелами, що по-новому освітлюють окремі біографічні моменти з життя поетеси.

   Монографія Лариси Петрівни Мірошниченко «Над рукописами Лесі Українки», видана у Києві у 2001 році, присвячена цікавій темі літературознавства – психології творчості крізь призму рукописного тексту. Комплексне, системне вивчення рукописів Лесі Українки дозволило авторові максимально наблизитися до осягнення психології творчості письменниці, простежити ґенезу творчої думки й почуття, усвідомити в загальних рисах індивідуальну природу особистості письменниці та її творчого процесу.

   Нова книжка провідної української письменниці Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», яка вийшла у 2007 році, – це підсумок її багаторічних роздумів, а також це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці – в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення – про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури.

   Серед публікацій на сторінках періодичних видань варто відзначити матеріали, що детально розповідають про деякі факти біографії письменниці, про її перебування у Гадячі та про вшанування її пам’яті. Цікавою буде стаття про знайомство Лесі Українки і Гната Хоткевича, які познайомилися у вересні 1903 р. в Полтаві на відкритті пам’ятника І.П. Котляревському. Всього у електронному каталозі (ЕК) бібліотеки розміщено 267 записів із періодичних видань, які висвітлюють різноманітні аспекти життя і творчості Лесі Українки. Пошук по ЕК Бібліотеки можна здійснювати як у режимі віддаленого доступу через бібліотечний сайт так і у локальній мережі.

 
 

Пошибайло О.В. – головний бібліограф відділу інформаційно-бібліографічного обслуговування Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Олеся Гончара

 

ДУХОВНИЙ КОД ЛЕСІ УКРАЇНКИ

   Вона прийшла у світ, коли вже було поруйновано багато чого в природному плині буття і народу. І все ж з’ява цієї геніальної жінки саме в народі українськім – закономірна і символічна. Бо саме в українському народі, у кращі його часи, жінка була вільною духом, рівною чоловікові і свідомою свого високого призначення на землі. Без цього і в тяжкі часи не було б ні Марусі Чурай, ні Лесі Українки, ні Марії Заньковецької, ні Катерини Білокур.

I розділ: «ЇЇ життя – мов сонячний промінь».

   Леся Українка пішла шляхом Кобзаря. Вона прагнула створити образ духовно могутньої людини-борця, здатної втілити в собі дух епохи. Духовна міць фізично недужого тіла, властива Лесі Українці, наснажувала і її творчість. Потрібна була неабияка мужність, щоб, всупереч тиску влади, писати про кривди рідного краю. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими зітханнями, які були такими попу­лярними серед частини української інтелігенції. Час від часу людство переживає лихоманку тотального захоплення певним твором мистецтва. Остання «гарячка» світу – бестселер Дена Брауна «Код да Вінчі». Та чомусь в Україні забувають про власні скарби. В українській літературі є свій могутній код, який чекає, коли його розшифрують, - драматична поема «Одержима». Поема могла сенсаційно прогриміти на цілий світ, зворушити і потрясти людство… Як пише Ліна Костенко: «У цьому новому, не лише для себе, а й для всієї тогочасної української літератури, жанрі почала відразу з шедевра – з «Одержимої». Твір-інсайт, народжений у стані, коли людині аж ніяк не до інтелектуальних ігор, не до лукавства.

   В розділі висвітлена творча діяльність поетеси, патріотичний мотив – один з найчастіших у поезії Лесі Українки. Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою «зброю іскристу». Також представлені поеми «Самсон», «Місячна легенда», «Роберт Брюс, король шотландський», «Ізольда Білорука» та вірші «Слово, чому ти не твердая криця...», «Мріє, не зрадь!», «Напис в руїні», «Мій шлях», «Поет після облоги», «Як дитиною бувало», «Горить моє серце», «Досвітні огні», драматичні твори «Кассандра», «Бояриня» та інші.

II розділ: «Міфологічні і фольклорні джерела в творчості Лесі Українки».

   Фольклоризм у творчості Лесі Українки був всеохопним і глибинним, він постійно еволюціонував у напрямку до більш глибокого освоєння фольклору. Прикметними для фольклоризму письменниці є прагнення досягти максимально загостреного соціального змісту, філософських узагальнень, народного ідеалу добра, краси, гармонії. Її фольклоризм випливав з величезного досвіду використання фольклору національною та світовою літературою.

   У розділі висвітлена література про драму-феєрію «Лісова пісня», цикл «Невільничі пісні», «В дитячому крузі», поезії «Конвалія», «На зеленому горбочку». Стиль героїко-романтичних легенд у поезії «Було се за часів святої Германдади» та в легенді «Граф фон Ейнзідель», фольклористична праця Лесі Українки – «Купала на Волині» (1893 р.) – вміщує опис купальського обряду та 47 пісень з мелодіями. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і закінчуючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці.

III розділ: «Чарувала її земля Полтавщини, де «тихі води і ясні зорі».

   Леся Українка народилася й виросла на Волині, та полтавці теж вважають її своєю землячкою, особливо близькою і рідною. У розділі висвітлено матеріал про зв’язки письменниці з Полтавщиною. Батьківщина її матері для Лесі була затишним  відпочинком для душі і серця, «лагідною красою». В хуторі Зелений Гай біля Гадяча, де на мальовничій місцині мати збудувала для неї хату, вона написала безліч поетичних творів «Ти, як осінь умреш, розіллєшся слізьми…», «Забуті слова», «Роберт Брюс, король шотландський», «Осінь», «Осінній плач, осінній спів», «Плач Єремії», «Останні квіти», поему «Ніобея», одні з найсильніших своїх поезій «Напис в руїні», «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила…»

   У сучасному Гадячі ім’ям Лесі Українки названі районна бібліотека, будинок культури, вулиця, провулок, пам’ятник Лесі Українці в зеленому Гаю. Разом з літературно-меморіальним музеєм родини Драгоманових це данина пам’яті й шани геніальній поетесі України, яка тут ходила, мріяла, любила.

   Її громадянська свідомість, національна гідність, демократичні позиції були закладені саме в родинному колі. А ще, напевно, вродженою особливістю натури пояснюється отой постійний дух непокори, волелюбства, ота зневага до труднощів і втоми, оте гордовите бажання ніколи не бути слабкою, розбитою, зневіреною.

   За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням – це ще не велика послуга для краю. «Що сльози там, де навіть крові мало!..» У Лесиному розпорядженні було не так багато засобів для боротьби. Але в неї було пристрасне слово, у неї був величезний митецький хист. Її полум’яні віршовані рядки мимоволі западали в серця і будили:

Вставай, хто живий,
Не бійся досвітньої мли!

 
 

Годзенко В.Д. – заступник директора з обліку і збереження музейних цінностей Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Заслужений працівник культури України;

Гонтарюк Н.Е. – начальник відділу з питань туризму і курортів управління інфраструктури та туризму Полтавської облдержадміністрації

 

ТУРИСТИЧНІ ОБ’ЄКТИ В УКРАЇНІ, ПОВ’ЯЗАНІ З ЖИТТЯМ ТА ТВОРЧІСТЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

1871

   Лютого 13, субота, Новоград-Волинський. У сім’ї Петра Антоновича й Ольги Петрівни (з Драгоманових) Косачів народилася дочка. Косачі мешкали в будинку Окружка по вулиці Случанській.

   Будинок зберігся до наших днів. Тепер вулиця Карла Маркса, № 94.

   1 серпня 1963 року у цьому будинку відкрито музей-бібліотеку. В лютому 1971 р. відкрито Літературно-меморіальний музей Лесі Українки як відділ Житомирського краєзнавчого музею. Перед будинком на високому гранітному постаменті скульптурне погруддя Лесі Українки роботи Г.Н. Кальченка. Нижче напис: «У цьому будинку в 1871 р. народилася велика українська поетеса Леся Українка». Експозиція музею розташована в семи залах, де зібрано більше трьохсот експонатів, серед низ особисті речі Лесі Українки, книги, копії автографів, документів тощо.

1873

   У зв’язку зі збільшенням сім’ї Косачі переїхали з будинку Окружка до більш просторої хати Завадських на вулиці Завадських. Нова оселя – в центрі міста, оточена старим густим садом.

   Тепер це будинок № 5 на вул. Косачів. У ньому розташована середня школа № 1 ім. Лесі Українки. На будинку встановлена меморіальна дошка.

1876

   Літо. О.П. Косач з Михайлом і Лесею поїхали до села Жабориця, щоб відпочити.

   Село над річкою Случ, 33 версти від Новоград-Волинського на південь. Тепер село Заріччя Баранівського району Житомирської області.

   В управлінні лісгоспзагу обладнано куток пам’яті Лесі Українки, відкритий до 100-річчя з дня народження поетеси. Тут є макет будинку, в якому жили Косачі. На майданчику у 1971 р. встановлено меморіальний знак із чорного граніту з барельєфом Лесі Українки роботи скульптора порцелянового заводу в Баранівці Миколи Назаренка.

1879

   Сім’я Косачів переїхала з Новограда-Волинського до Луцька, де оселилась у будинку по вулиці Кафедральній порч з костьолом недалеко від замку Любарта.

   Тепер це дім на вул. Н. Крупської, № 6. 8 серпня 1987 р. в Новоград-Волинськогому відкрито пам’ятник Лесі Українці (скульптор М. Обезюк, архітектори М. Босенко та В. Жигулін).

   Щорічно в серпні, починаючи з 1985 р., в Новограді-Волинському проводиться літературно-мистецьке свято на честь Лесі Українки під назвою «Лесині джерела».

   У Луцьку навпроти будинку № 21 по вул. Н. Крупської зберігся величезний ясень в три обхвати, обнесений ланцюгом. Поруч табличка: «Пам’ятка природи. Ясень звичайний, вік – 200 років. Улюблене дерево Лесі Українки. Охороняється законом».

1884

   Літо. О.П. Косач з дітьми Михайлом, Лесею і Ольгою перебуває в селі Скулин. «…побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище «Нечимне»…»

   Озеро Нечімне та ліс кругом нього входять у заповідник «Лісова пісня». В будинку лісника організований музей «Лісової пісні».

1888

   Липень. Леся Українка у супроводі батька прибула до Одеси з метою пройти курс лікування на Хаджибеївському лимані. В Одесі Леся Українка познайомилася з сім’єю Ф.М. Комарова і зупинилася після приїзду в їх гостинній хаті…

   Тепер вул. Василя Жуковського, № 29. На будинку встановлена меморіальна дошка з таким написом: «В цьому будинку в 1889, 1890 і 1893 рр. жила видатна українська письменниця Леся Українка».

1889

   Квітень – травень. Леся Українка перебуває на лікування в селі Косівщина, Сумського повіту в Параски Назарівни Богуш, народної лікарки.

   Село Косівщина лежить в 3 км від м. Суми на лівому березі річки Сумки, притоки Псла.

   У 1987 р. в селі встановлено погруддя Лесі Українки, робота скульптора Я.Д. Красножона. У середній школі цього села є кімната-музей Лесі Українки.

1890

   Липень. Леся Українка в супроводі матері виїхала з Колодяжного в Крим у Саки.

   Леся Українка проживала та лікувалась у теперішньому 5-му корпусі санаторію ім. В.І. Леніна в Саках.

1891

   Квітень. Леся Українка переїздить із Луцька до Колодяжного.

   Пам’ять Лесі Українки урочисто вшановано в м. Луцьку. В центрі міста у серпні 1977 р. відкрито пам’ятник Лесі Українки (скульптори М.Н. Обезюк, А.В. Німенко, архітектори В.К. Жигулін, С.К. Кілессо). У міському парку в 1965 р. встановлено пам’ятник роботи худ Л. Муравіна. Педагогічний інститут носить ім’я Лесі Українки. Перед будинком встановлене погруддя поетеси. При установі організовано музей Лесі Українки.

   Червень. Леся Українка з матір’ю і сестрою приїхала до Євпаторії. Зупинились на Фонтанній вулиці.

   Будинок, у якому жила Леся Українка, зберігся до наших днів. Тепер це вул. Свердлова, 6. На фасаді його меморіальна дошка, яка інформує про проживання тут у 1891 році Лесі Українки. Південна сторона будинку звернена до моря, і віддаль до нього біля 50 метрів.

   Серпень. Леся Українка з матір’ю переїхала з Євпаторії до села Шаба, Бесарабської губернії біля Акермана. Місцевість Шаба у 20-х роках ХІХ ст. була заселена швейцарськими колоністами, які тут розводили виноград.

   Тепер місцевість Шабо Білгород-Дністровського району Одеської області. Леся Українка жила в хаті Єлисавети Тардан.

1893

   Травень – червень. Леся Українка з сестрою Ольгою, тіткою Олександрою і її синами Антоном і Павлом виїхали з Колодяжного до Гадяча. По дорозі вони зупинилися в Полонному, де були в гостях у дядька – Григорія Антоновича Косача.

   На фасаді будинку Полонської восьмирічної школи № 5 по вулиці Кірова, № 175, встановлена меморіальна дошка з надписом: «В цьому будинку у 1893 р. перебувала видатна українська поетеса та громадський діяч Леся Українка (Лариса Петрівна Косач)».

1897

   Червень. Леся Українка з тіткою приїхала до Ялти. Зупинилась в урочищі Чукурлар.

   Тепер це територія Приморського парку ім. Ю. Гагаріна.

   Жовтень. Леся Українка змінила помешкання. Її нова адреса: «Ялта, Екатерининская ул., дача Лещинского».

   Тепер це будинок по вул. Літкенса, 8. Цей будинок, навпроти міського театру, зберігся, на ньому – меморіальна дошка про проживання тут Лесі Українки. У цьому будинку в 1971 р. організовано Літературно-меморіальний музей Лесі Українки, але згодом його включено до Ялтинського краєзнавчого (тепер історичного) музею.

1899

   Червень. Леся Українка приїхала до Гадяча. Жила в новій хаті, що її збудували батьки на хуторі «Зелений Гай».

   Будинок в «Зеленому Гаю» будували майстри з Колодяжного під керівництвом Кароля Русиловича. Деякі архітектурні елементи «Білого» будинку в Колодяжному перенесені на цю будівлю. Будинок був повністю знищений у роки громадянської війни. У лютому 1971 р. на його місці відкрито меморіальну стелу. «На цьому місці стояв будинок, в якому у 1899-1906 роках проживала Леся Українка».

   Вересень. Леся Українка переїхала з Гадяча до Києва. Жила в будинку Косачів – вул. Маріїно-Благовіщенська, 97.

   Тепер вул. П. Саксаганського, 97. У цьому будинку Літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

1901

   Квітень. Леся Українка приїхала до Чернівців. Зупинилася в Ольги Кобилянської.

   Кобилянські жили на вул. Новий Світ, 61. Тепер це вул. Шевченка, 83. На будинку є меморіальна дошка.

   О. Кобилянська організувала поїздку на Цеціну…

   Сучасна назва – «Цецина». Гора (7 км на захід від Чернівців), на вершині якої руїни давньої фортеці. Біля підніжжя гори сел. Цецина. Гора і місцевість характерні мальовничістю і привертають увагу туристів. Тепер гора й селище входять у територію Ленінського району Чернівців.

   Червень-липень. Леся Українка  перебуває у Вижниці. Жила в Анни Москви. Ходила в гори. Була на перевалі біля гори Німчич, відвідала село Розтоки.

   На фасаді будинку А. Москви у Вижниці, – тепер вул. Комуністична, 13, є меморіальна дошка з надписом: «В цьому будинку в різні часи зупинялися відомі українські поети Леся Українка, Іван Франко і письменниця Ольга Кобилянська».

   «…добре відпочивається в Буркуті».

   У Буркуті на місці, де була садиба, в якій жила Леся Українка, влітку 1974 р. відкрита меморіальна дошка, виготовлена скульптором М. Анденоком, з барельєфом поетеси.

1903

   Травень-червень. Леся Українка перебуває у Львові. Зупинилася у М. Павлика по вулиці Лублінської Унії, 5. Заходила до Наукового товариства ім. Шевченка.

   На фасаді будинку по вул. Радянській, 24 (колишнє приміщення Наукового товариства імені Шевченка) у вересні 1963 р. встановлена меморіальна дошка та погруддя Лесі України роботи художника Л. Біганича.

   Серпень-вересень. Леся Українка з матір’ю взяли участь у святі відкриття пам’ятника І.П. Котляревському в Полтаві.

   Програма торжеств така: 30 серпня. Панахида на могилі І.П. Котляревського на Кобеляцькому кладовищі. Після цього відкриття пам’ятника І.П. Котляревському. О 8 год. вечора в Гоголівському будинку для просвітних цілей урочисте засідання Думи, присвячене пам’яті І.П. Котляревського.

   31 серпня, до полудня. Літературно-музичний ранок. Хором і оркестром диригує М.В. Лисенко. Увечері урочистий спектакль Наталки Полтавки.

1907

   Березень. Леся Українка в супроводі батька від’їхала до Києва.

   Це було останнє перебування Лесі Українки в Колодяжному. Більше ніколи тут не була. Пам’ять Лесі Українки урочисто вшановано в селі Колодяжному Ковельського району Волинської області 10 липня 1949 р. тут відкрито меморіальний музей-садибу Лесі Українки. У1971 році експозицію розширено. У 1980 році збудовано нове просторе приміщення музею.

   Липень. Колодяжне. П.А. Косач у листі дружині в Зелений Гай повідомляє, що Леся з К.В. Квіткою досі в Бережцях.

   У селі Великі Бережці Кременецького району Тернопільської області у жовтні 1987 році на майдані в центрі села встановлено пам’ятник Лесі Українці (робота художника Луки Біганича). Одна з вулиць Кременця носить ім’я письменниці. У краєзнавчому музеї м. Кременця в експозиції матеріали про перебування Лесі Українки на Кременеччині.

   Липень. 25, середа. У Вознесенській церкві на Деміївці в Києві відбувся обряд вінчання К.В. Квітки й Лесі Українки. Після вінчання Леся Українка й К.В. Квітка зупинилися в помешканні Карпових по вул. Велика Підвальна, 32.

   Деміївсько-Вознесенська церква у Києві, тепер вул. 40-річчя Жовтня, 54. Це і тепер дім № 32 по Великій Підвальній. На фасаді будинку меморіальна дошка з надписом про перебування тут у 1907 році Лесі Українки.

   Серпень. Леся Українка й К.В. Квітка приїхали до Севастополя. Переїхали до Балаклави. Спочатку жили ближче до центру міста, потім спинилися в будинку Соколової по вул. Новая Набережная.

   Жовтень. Переїхали з Балаклави до Ялти, оселилися у домі Терещенка по вулиці Дарсанівській.

   Тепер це вул. Лесі Українки, 6. На будинку встановлена меморіальна дошка.

   У серпні 1972 році в Ялті в парку близько вул. Літкенса відкрито пам’ятник Лесі Українці. Автори – народний художник УРСР, скульптор Г.Н. Кальченко і архітектор А.Ф. Ігнащенко.

1908

   Травень. Леся Українка й К.В. Квітка приїхали до Євпаторії. Жили у санаторії «Приморская».

   Тепер це санаторій ім. В.І. Леніна (вул. Свердлова, 6). На фасаді будинку встановлена меморіальна дошка.

1911

   Квітень. Леся Українка приїхала до Києва. Зупинилася у матері по вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 101.

   Тепер вул. Саксаганського, 101. На фасаді будинку меморіальна дошка з надписом: «У цьому будинку в 1911-1913 роках жила й працювала велика українська поетеса – революціонер Леся Українка».

1913

   Липень 26, п’ятниця. Похорон Лесі Українки. м. Київ.

   На могилі Лесі Українки на Байковому кладовищі у 1939 році встановлено погруддя роботи скульптора Г. Петрашевич.

   На багатьох будинках Києва, у яких Леся Українка проживала встановлено меморіальні дошки.

   У будинку № 97 по вул. Саксаганського у 1962 році організовано Літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

   На бульварі ім. Лесі Українки 3 вересня 1973 року встановлено пам’ятник Лесі Українці. Автори – скульптор Г.Н. Кальченко і архітектор А.Ф. Ігнащенко.

   Література:

1). М.О. Мороз «Літопис життя та творчості Лесі Українки» Київ, Наукова думка, 1992.

2). Леся Українка. Документи і матеріали. 1871-1970 рр., видавництво Наукова думка, Київ, 1971.

Наверх ↑