Знаменні дати 2016 року

Версія для друкуВерсія для друку

ЗНАМЕННІ ДАТИ 2016 РОКУ

 

   Наріжним каменем у становленні особистості є краєзнавство, що знайомить громадськість з історією рідного краю, пробуджує національну пам’ять, відтворює живий зв’язок поколінь, спадкоємність звичаїв і традицій, розкриває своєрідність і неповторну красу кожної місцевості.

   Неабияку допомогу у краєзнавчій роботі надають специфічні посібники, що протягом декількох десятиліть видаються обласними бібліотеками України. Це «Календарі знаменних і пам’ятних дат … області». Цей покажчик сприяє популяризації літератури з актуальних питань життя області, її історії, науки, освіти, літератури, мистецтва, допомагає в організації роботи масових бібліотек, виховної діяльності учбових закладів, громадських організацій, державних установ та ін. Поєднання в одному виданні фактографічної і бібліографічної інформації, різноманітність змісту, цікавість і пізнавальність роблять такі календарі цінним краєзнавчим джерелом. Вони подають відомості про діяння минулих поколінь, популяризують нові імена славетних земляків, висвітлюють їх внесок у скарбницю світової науки, культури та ін., що є основою для формування історичної пам’яті, виховання національної гордості українського народу.

   Бібліографічні посібники «Знаменні й пам’ятні дати Полтавщини» видаються Полтавською обласною універсальною науковою бібліотекою імені І.П. Котляревського з 1966 року. Посібник містить матеріали про визначні події історії, суспільно-політичного, економічного і культурного життя області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, життя і діяльність яких пов’язані з Полтавщиною. Мета даного посібника – надати бібліотекарям та читачам довідковий матеріал про важливі події історії області, ювілеї уродженців краю та видатних діячів, які життям і діяльністю пов’язані з нашим славетним краєм.

   Цьогорічне видання посібника відкривається переліком основних знаменних і пам’ятних дат 2016 року. На дати, які відзначені, даються фактичні довідки і списки рекомендованої літератури, розташовані в алфавітному порядку.

   Календар адресований вчителям, бібліотекарям, працівникам засобів масової інформації, студентам, учням, і всім, хто цікавиться краєзнавством. Радимо використовувати покажчик для відзначення ювілейних і пам’ятних дат краю. Він допоможе в організації книжкових виставок, оглядів, проведенні масових заходів тощо.

   За додатковою інформацією рекомендуємо звертатися до відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.П. Котляревського. Працівники відділу підготують усі необхідні матеріали.

   Тож, наступного 2016 року ми будемо відзначати цілу низку подій, на яких хотілося б зупинитися докладніше.

   455 років тому (1556-1561 рр.) було перекладене Пересопницьке Євангеліє.

   Пересопницьке Євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад Євангелія так званою простою мовою, досить близькою до народної.

   Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє у 1556-1561 роках син протопопа М. Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненської області). Замовила книгу княгиня А. Заславська.

   Пересопницьке Євангеліє – розкішна книга, вагою 9 кг 300 г, писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380х240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми різнокольоровими заставками й мініатюрами. За красою й богатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних собі серед українських рукописів.

   Після зруйнування Пречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701 р.) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам’ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семінарії, де у 1837 р. з нею ознайомився славіст О.М. Бодянський (1808-1877 рр.). Після переведення духовної семінарії з Переяслава до Полтави (1862 р.) Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На початку ХХ ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В.М. Перетц (1870-1935 рр.) та філолог і палеограф О.С. Грузинський (1881-1954 рр.). У 1919 р. рукопис Пересопницького Євангелія передано у центральний пролетарський музей Полтавщини (тепер Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського), де зберігався в картинній галереї музею. Після створення у 1940 р. Полтавського художнього музею – в останньому.

   Під час війни Пересопницьке Євангеліє евакуйоване. З 1947 року воно перебувало в фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

   Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення політичного символу нації – на Пересопницькому Євангеліє під час інавгурації присягають Президенти України.

   445 років тому (1571 р.) – перша згадка про м. Кременчук як Кременчуцьку фортецю, яка була заснована для оборони Лівобережного Придніпров’я.

   Офіційною датою заснування Кременчука вважається 1571 рік. Саме 1571 р. було видано наказ польським королем Сигизмундом ІІ про необхідність побудови фортеці в урочищі Кременчук для захисту південних кордонів Речі Посполитої від набігів татар та убезпечення втеч посполитого населення на козацькі вольниці.

   425 років тому (1591 р.) м. Лубнам, першому на Лівобережній Україні, було надане магдебурзьке право. Тоді ж було затверджено герб міста.

   310 років тому (1706 р.) у м. Полтаві було збудовано дерев’яну Спаську церкву. У 1845 році за проектом архітектора А. Тона спорудили мурований футляр у вигляді однобанної церкви.

   Найстаріша церква Полтавської області колись була невеличким приділом Спасо-Преображенського храму, що знаходився на території Хрестовоздвиженського монастиря. У 1706 році його перенесли до полкової Полтави, в район адміністративної частини міста. За переказами, саме в Спаському храмі клятву вірності інтересам городян давали всі відомі полтавські полковники. З часом дерев’яна церква, зведена з дубових брусів, почала руйнуватись. Ветхий дах, стіни покриті мохом, посунутий притвор – у такому стані 1837 року застають храм цесаревич Олександр (у майбутньому російський імператор-реформатор Олександр II) та його наставник, відомий поет, громадянський діяч Василій Жуковський. З метою збереження церкви спадкоємець імператорського престолу стає ініціатором відкриття Всеросійської благодійної підписки, шляхом збору коштів на проведення ремонтно-реставраційних робіт. Окрім того, було поставлено завдання винайти такий спосіб збереження пам’ятки, щоб донести її навіки.

   Протягом декількох років було зібрано 25 тис. рублів сріблом. Проект збереження церкви здійснив архітектор Л. Тон у 1845 році, відтоді і понині над дерев’яним храмом височіє її кам’яна копія. Висота церкви – 13,5 м, довжина – 21 м. Поміж зовнішньою кам’яною церквою та внутрішньою дерев’яною знаходиться простінок, який, в залежності від частини храму, завширшки сягає від п’ятдесяти сантиметрів до одного метра. В середині XIX століття поновили іконостас, виконаний на початку XVIII століття.

   На захід від церкви знаходилась двоярусна кам’яна дзвіниця, зведена у 1847 році. В буремні 30-ті роки XX століття, так само як і кам’яна огорожа навколо церкви, дзвіниця була розібрана. Відбудова останньої триває з 2005 року.

   230 років тому (1786 р.) збудовано дзвіницю Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Вона має 4 яруси висотою 47 метрів. Стиль – пізнє бароко. На дзвіниці було 10 дзвонів, найбільший – вагою 400 пудів (1 пуд – 16,38 кг). Своїм величним виглядом вона нагадує дзвіницю Києво-Печерської Лаври.

   155 років тому (1861 р.) було засновано Гадяцьку громадську книгозбірню. Тепер це – Гадяцька центральна районна бібліотека імені Лесі Українки.

   Гадяцька бібліотека ім. Лесі Українки – одна з найстаріших книгозбірень в Україні. Про це свідчать архівні документи, видруки відомих авторитетних людей на сторінках тогочасних періодичних видань, їх листування. Не кожна бібліотека може похвалитися такою багатою і славною біографією. Ініціатором заснування публічної бібліотеки в Гадячі був Михайло Петрович Драгоманов – наш земляк, активний громадський і політичний діяч, філософ і історик, публіцист і літературознавець, фольклорист, етнограф, людина європейської освіти, енциклопедичних знань і широких демократичних поглядів. Ще під час свого першого приїзду з Київського університету молодий, енергійний Михайло Драгоманов веде розмови про відкриття в рідному Гадячі публічної бібліотеки.

   Цю благородну ідею підтримали місцеві ентузіасти – письменник Іван Білик (І.Я. Рудченко), брат Панаса Мирного, та поет, етнограф, просвітитель Семен Метлинський (літературний псевдонім Семен Родина) з Сар. Задуми М. Драгоманова активно втілювалися в життя його друзями та однодумцями. «Знайшлись у нього й нові приятелі, що пособляли йому у тім», – згадувала Олена Пчілка.

   Тож у 1861 році в Гадячі була заснована громадська бібліотека. Знаходилась вона на приватній квартирі одного з її фундаторів – лікаря Черниша. Він же виконував і функції бібліотекаря. Перші книги, серед яких були твори Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна, придбали на кошти, виручені від аматорських вистав, концертів. Надходили також періодичні видання «Русский вестник», «Современник», «Отечественные записки», «Вестник Европи» та ін.

   Поповнювався книжковий фонд і за рахунок пожертвувань почесних членів бібліотеки: Софії Пивоварової, Петра Іващенка, братів Олексія і Павла Федоровичів, Григорія Волянського, Павла Стоянова та ін. Користування бібліотекою було платним (3 крб. на рік), тому читачами (підписчиками), в основному, були люди заможні. У списках читачів за 1887 рік є і Єлизавета Іванівна Драгоманова, бабуся Лесі Українки, бувала в бібліотеці і сама Леся.

   Багато цікавої інформації з історії бібліотеки, її діяльності можна знайти в «Звіті» за 1888 рік, складеному бібліотекарем М.О. Немировим. Ось вже друге століття ця безцінна історична реліквія дбайливо зберігається працівниками бібліотеки.

   У «Звіті» дається аналіз кількості читачів (підписчиків) за період з березня 1883 до січня 1888 року. 1983-й рік був часом захоплення бібліотечною справою: «Новизна дела отуманила, опьянила публику. Подписивались даже те, которые никакой потребности в чтении не чувствовали; словом, библиотечное дело вошло в моду».

   У 1886 році затверджено перший Статут бібліотеки – «Устав Гадячского общественного собрания».

   Невичерпним джерелом нових важливих, цікавих відомостей з історії нашої бібліотеки є видруки наших земляків: Галини Дейни – знаного, авторитетного дослідника і популяризатора творчої спадщини родини Драгоманова, літературні розвідки справжніх патріотів рідного краю Григорія Шанька та Анатолія Шестопала, дослідження невтомного літературознавця Петра Бойка.

   Напередодні революції 1917 р. Гадяцька книгозбірня обслуговувала близько 200 читачів, книжковий фонд налічував 8 тис. примірників.

   У 1918 році було утворено повітову бібліотеку, взято її на державне утримання та виділено спеціальне приміщення. З 1918 по 1941 роки книжковий фонд досяг 45 тис. примірників, а кількість читачів зросла до 2 тисяч. Відоме ім’я одного з перших завідувачів бібліотекою – з початку 30-х  до 1939 року – Петро Захарович Ткаченко.

   В період окупації Гадяча фашисти використали приміщення бібліотеки під конюшню,а книги викинули на подвір’я. Було знищено майже 12 тис. примірників книг. Тільки завдяки працівникам бібліотеки та жителям міста частину книжкового фонду вдалося врятувати. Вночі, ризикуючи життям, бібліотекар М.І. Рубан возиком перевіз книги до 8-річної школи в районі Заяру.

   З перших днів визволення Гадяча бібліотека почала працювати. З вересня 1943 до 1946 року її очолював Микола Іванович Рубан, з 1946 до 1970 років – учасник війни Георгій Зіновійович Тулюпа.

   У 1948 році бібліотеці було присвоєно ім’я Лесі Українки, створюється куточок геніальної поетеси, в якому збирається матеріал про її життя і творчість, перебування в нашому місті.

   Для ефективнішого обслуговування користувачів у 1978 році була проведена централізація бібліотек району. Директором Гадяцької ЦБС призначається Рагулін Володимир Васильович, який працює на цій посаді до 1987 року.

   Гадяцька центральна бібліотека ім. Лесі Українки сьогодні – інформаційний, освітній, культурно-виховний, просвітницький, дозвіллєвий заклад. Вона обслуговує 4 700 користувачів, видає понад 94 тис. примірників творів друку, передплачує близько 90 назв періодичних видань. До послуг читачів – дбайливо, професійно сформований книжковий фонд, який становить понад 56 тисяч екземплярів.

   155 років тому (1861 р.) засновано першу Миргородську міську громадську бібліотеку, тепер – Миргородська міська бібліотека ім. Д. Гурамішвілі.

   Бібліотеку створено в 1861 році за ініціативи українського письменника та громадського діяча, автора роману «Люборацькі» А.П. Свидницького, котрий працював у Миргородському повітовому училищі вчителем російської мови. До кінця 1917 року бібліотека носила ім’я М.В. Гоголя. Кошти для бібліотеки добувалися шляхом влаштування платних літературних та музичних вечорів, на яких виконувалися твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Некрасова.

   Читачами бібліотеки були місцеві жителі, слухачі створеної А. Свидницьким недільної школи. У 1862 році, після від’їзду А. Свидницького з Миргорода, опіку над бібліотекою взяв місцевий лікар Н.С. Кашинський. У 1876 році директором бібліотеки був протоієрей Успенської соборної церкви А.Ф. Зубковський. У 1911 році директором бібліотеки став відомий миргородський лікар і громадський діяч І.А. Зубковський, учень А. Свидницького, засновник Миргородського курорту.

   Миргородська повітова земська управа щороку виділяла з місцевого бюджету 100 карбованців на потреби бібліотеки. Її фонди комплектувалися за рахунок пожертв та подарунків. Книгозбірня мала видання з різних галузей знань, періодичні видання.

   З того часу минуло багато років. У 1955 році бібліотеці було присвоєне ім’я Давида Гурамішвілі на відзначення 250-річчя від дня народження видатного грузинського поета, який пов’язав своє життя з Україною. Тоді ж вона переїхала у нове зручне приміщення, в якому знаходиться і зараз.

   Основне призначення бібліотеки сьогодні – забезпечення конституційного права громадян міста на отримання інформації в будь-якому вигляді: друкованому або електронному.

   125 років тому (1891 р.) засновано Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського.

   Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Кричевського – найбільше зібрання пам’яток і предметів історії, археології, природознавства, етнографії і культури в цілому, свідчень і матеріалів про видатних осіб Полтавщини.

   Музей засновано у 1891 році з ініціативи вченого-ґрунтознавця, професора В.В. Докучаєва. Основу музею склали колекції, що зібрала експедиція професора: – зразки ґрунтів (4 тис. одиниць); – зразки гірських порід (500 одиниць); – гербарій (до 800 аркушів). На чолі музею став Михайло Олеховський. Спочатку експозиція займала три кімнати флігеля у дворі земства, а з 1908 року йому відвели третій поверх у новозбудованому приміщенні губернського земства.

   У 1906 році Полтавському губернському земству Катериною Скаржинською була подарована значна колекція – 20 тисяч експонатів, яка була нею зібрана у своєму маєтку на х. Круглику, що на Лубенщині. На початку ХХ століття до Музею Полтавського земства надійшла колекція Павла Бобровського. У 1920 році відбулося відкриття експозиції Центрального пролетарського музею Полтавщини, якому було передано весь будинок губернського земства. До 1941 року заклад мав багату експозицію, його фонди нараховували 117 900 експонатів. У полум’ї війни майже повністю була втрачена колекційна збірка музею, зруйновано саму будівлю. Та все ж частину експонатів вдалося врятувати. Після війни експозиція розміщувалася в малопристосованому приміщенні, і тільки в 1964 р. було урочисто відкрито реконструйовану будівлю з новою експозицією.

   Сучасна збірка обласного краєзнавчого музею налічує близько 300 тисяч одиниць і є однією з найбільш значиміших в Україні за унікальністю.

   Будинок музею – програмний витвір архітектури в стилі українського модерну, зведений у 1903-1908 роках. Автор – художник і архітектор В.Ф. Кричевський, створив цілісний ансамбль, у якому органічно сплелися традиції народного будівництва, чудові українські орнаменти, конструкторські форми. Вражають красою і художньо-декоративні розписи у вестибюлі і центральному залі музею. Їх автори – художники С. Васильківський і М. Самокиш творчо використали спадщину української народної архітектури та мистецтва.

   Музей – лауреат та дипломант І та ІІ Всеукраїнських музейних фестивалів «Музей ІІІ тисячоліття», володар медалі «За вірність традиціям» за участь у проекті «Знайомтесь – Україна. Туристичними стежками». З 2013 року музею присвоєне ім’я Василя Кричевського.

   120 років тому (1896 р.) створено художньо-промислову школу імені М.В. Гоголя, тепер Миргородський керамічний технікум імені М.В. Гоголя.

   110 років тому (1906 р.) у м. Полтаві було споруджено будинок у так званому «мавританському» стилі в якості власного житлового будинку відомим полтавським підрядником Н. Бахмутським (будинок Бахмутського).

   110 років тому (1906 р.) у м. Полтаві на вулиці Дворянській (Паризької Комуни) було збудовано будинок, який вирізняється поміж іншими своєю унікальною архітектурою. Історія цього будинку дуже цікава.

   В енциклопедичному довіднику «Полтавщина» знаходимо коротеньку довідку про нього: «Будинок Бахмутського. Споруджено у 1906 р. в стилі раннього романтичного модерну. Належав підряднику Бахмутському. Мурований, одноповерховий, асиметричний у плані. У вирішенні фасадів використано стилізовані елементи мавританської архітектури. Ліворуч парадного входу над будинком влаштовано декоративний мінарет…».

   За переказами, підряднику Науму Бахмутському було замовлено звести будівлю Селянського банку (тепер тут управління СБУ в Полтавській області) з солідним на той час кошторисом. Однією з умов будівництва було те, що підрядник міг на власний розсуд використовувати кошти на будівництво, а зекономлені гроші повинні були піти йому як оплата за виконану роботу. Підрядник виконав замовлення, а на отримані кошти… збудував будинок для коханої жінки. Під час громадянської війни Н. Бахмутський емігрував до Франції, а будинок було націоналізовано новою владою. Тут розміщувалися різні дрібні організації, була швейна майстерня, навіть церква караїмів, завдяки чому і з’явився на даху невеликий мінарет. Після війни дім перетворився на житловий із комунальними квартирами. Нині будинок у приватній власності.

   Але як могло статися, що у провінційній Полтаві на початку ХХ ст. з’явився такий незвичайний за стилістикою будинок? Чому саме «мавританський» стиль? І хто є автором цього незвичайного будинку? Ці питання спробував прояснити Валерій Трегубов, відомий полтавський архітектор. Він приводить докази на користь того, що автором проекту особняка Бахмутського був блискучий архітектурний метр, всесвітньовідомий зодчий Владислав Городецький. Ця думка прийшла до нього під час перегляду фото полтавського будинку та фотографій в Інтернеті. Виявилося, що полтавський особняк дуже подібний на караїмську кенасу в Києві, автором якої є В. Городецький. Детальний порівняльний аналіз двох об’єктів тільки підсилив переконання: це безумовно Городецький. Ланцюжок зв’язку В. Городецького з Полтавою підтверджується як дотично, так і безпосередньо. Караїмська кенаса проектувалася В. Городецьким наприкінці ХІХ ст. і була закінчена будівництвом у 1902 році. А на початку ХХ ст. у Полтаві розпочалося будівництво будинку Дворянського і селянського банку, яке тривало від 1906 до 1909 років. Автором проекту банку був відомий київський архітектор О. Кобелєв, друг В. Городецького, а генеральним підрядником будівництва, як ми знаємо, був Н. Бахмутський – найпотужніший будівельник Полтави того часу. Закономірно, що протягом підготовки до початку будівництва Н. Бахмутський спілкувався з архітектором О. Кобелєвим, приїжджав до нього у м. Київ. Там він міг бачити не тільки новозбудовану кенасу, а й познайомитися з В. Городецьким. Маючи за дружину екстравагантну і вишукану жінку на ім’я Ізабель, цілком вірогідно що Бахмутський під впливом дружини саме Городецькому замовив проект свого особняка. Автор дослідження В. Трегубов, підсумовуючи вищевикладене, робить висновок, що «видатний майстер мав достатньо тісні зв’язки з Полтавою і залишив у місті одну із своїх архітектурних перлин – особняк Бахмутського…».

   100 років тому (1916 р.) засновано Лубенську дослідну станцію лікарських рослин, тепер Інститут лікарських рослин Української Академії аграрних наук.

   Дослідна станція лікарських рослин – провідна установа в галузі лікарського рослинництва, яка заснована в 1916 році як перша в Російській імперії науково-дослідна установа з вирощування лікарських рослин.

   Перші промислові заготівлі і культивування лікарських рослин в Україні відносяться до початку ХVІІІ століття. В цей період відкриваються «запасні аптеки» (в 1706 році – у Глухові, в 1709 р. – в Лубнах) для постачання ліків царській армії. При них з часом організовують аптекарські сади.

   Отже, з Петровських часів Лубенський повіт стає центром промислових заготівель та культивування лікарських рослин. Свідченням про те, що на Лубенщині, як ніде в Україні і Росії, було більше за все гуртових комор, куди селяни зводили сушене зілля є історична довідка, згідно з якою 83 % населення займалось заготівлею трав.

   Із згаданих «аптекарських садів» у культуру ввійшли окремі лікарські рослини, які й сьогодні не втратили свого медичного значення: нагідки лікарські, м’ята перцева, наперстянка пурпурова та інші. В дореволюційний період Лубенським товариством сільського господарства проводилась робота по організації збуту і поліпшенню культури лікарських рослин. З літературних джерел відомо, що лише в 1901 році із станції Лубни за кордон було відправлено 25 тис. пудів лікарських трав. Загальна вартість сировини заготовленої та вивезеної до Німеччини, Англії, Франції та інших країн складала близько 200 тис. крб. Тож, не випадковим є створення першого осередку по вивченню і культивуванню лікарських рослин на Лубенській землі.

   Лише Перша світова війна через гостру потребу госпіталів у ліках, залежність фармацевтичного виробництва від закордону, нестачу вітчизняних ліків змусила звернути увагу на лікарські рослини.

   У далекому воєнному 1915 році, коли зросла потреба у ліках і гостро відчувалася їх нестача, Міжвідомчими зборами, за участі Департаменту Землеробства, 14-16 березня та 20-22 травня було визначено цілу низку головних причин, які гальмували розвиток промислу по збору і культурі лікарських рослин та розроблено заходи щодо їх подолання. Для вирішення цих питань за ініціативи Губернської Земської управи Рада Лубенського товариства сільського господарства, враховуючи історію м. Лубни (створення на початку ХVІІІ століття першої вітчизняної польової аптеки та «аптекарських садів») 18 квітня 1915 року проводить збори за участі представників Полтавського губернського земства, інспектора Сільського господарства Полтавської губернії та професора агрономії Імператорського Харківського університету Анастасія Єгоровича Зайкевича.

   Першим це питання порушив агроном і одночасно секретар Лубенського товариства сільського господарства Петро Іванович Гавсевич у своїй доповіді «До питання організації дослідного вивчення лікарських рослин м. Лубни». До доповіді подавалось обґрунтоване клопотання з короткою історією розвитку промислу лікарських рослин та результати, що були досягнуті Товариством за попередній період. Подане клопотання було частково задоволене 26 листопада 1915 року, коли Міська Дума дала згоду на виділення 4,5 десятин землі під організацію Лубенської дослідної станції лікарських рослин.

   Збулася мрія Петра Івановича Гавсевича: йому доручили організувати першу в Російській імперії дослідну установу по вивченню лікарських рослин і завод по виробництву ефірної олії. В 1915 році він отримав призначення – старший спеціаліст Департаменту землеробства по культурі лікарських рослин у м. Лубни.

   Більшість задумів втілилось в реальне життя. Перша в Україні дослідна станція розмістилася на околиці Лубен в садибі Ярошенка і почала працювати з 1916 року. Директором станції був призначений ініціатор та її організатор Петро Іванович Гавсевич. Перші польові досліди були закладені 23 березня 1916 року. Крім того, планувалося організувати маточний розсадник з 60 видів лікарських рослин, створити дослідницькі лабораторії та завод по переробці лікарської сировини, а також видавництво літератури.

   Місце розташування насіннєвої плантації та заводу в м. Лубнах обрано П. Гавсевичем не випадково. В своєму обґрунтуванні «К вопросу об организации опытного изучения лекарственных растений в Лубнах» він доводив, що аборигенна флора вказувала на великі можливості культивування найбільш необхідних для того часу рослин, зокрема валеріани, алтеї, ромашки, шавлії. Важливим аргументом, вважав П. Гавсевич, було те, що лікарські рослини для місцевих селян не були новиною, вони були часткою доходу родини за рахунок збирання їх в природі та культивування на городах. До того ж, тут були поля м’яти і заводи з її переробки на ефірну олію. Глибокі знання лікарських рослин дали йому змогу розробити програму вивчення лікарських рослин, роботи дослідної установи, яка мало змінювалася протягом майже століття, доповнюючись лише питаннями сучасного підходу до вирішення проблем.

   Видатковий кошторис у сумі 12 тис. крб. на закладку та організацію в 1916 році Лубенської дослідної і насіннєвої плантації лікарських рослин затверджено зборами Лубенського товариства сільського господарства 27 грудня 1915 року.

   Прибутковий кошторис планувався із субсидій Департаменту землеробства в сумі 9 300 крб., асигнувань Полтавського губернського земства – 1 700 крб. та власних прибутків – 1 000 крб.

   Згідно з кошторисом на утримання Дослідної плантації планувалось 6 134 крб. 30 коп., на платню спеціалісту по лікарських рослинах – 3 000 крб., спеціалісту по насінництву на пів року – 1 200 крб., писарю – 420 крб.; оренда приміщення для канцелярії та музею – 500 крб., канцелярські витрати – 50 крб., поповнення бібліотеки – 100 крб., придбання аналітичних приладів для майбутньої фармацевтичної лабораторії (або оплата аналізів іншим лабораторіям) – 500 крб.

   Лубенська плантація лікарських рослин почала свою роботу з весни 1916 року і завідуючим призначено Гавсевича Петра Івановича.

   «Запланований розсадник в 1916 році, по схваленій Земством і Департаментом землеробства програмі, перетворився в дослідну і насіннєву плантацію, – писав її перший завідуючий, старший спеціаліст Департаменту землеробства П.І. Гавсевич (з 1916 по 1918 рр.). – В свою чергу ця плантація, завдяки виключно щедрому субсидуванню від Організації, що знаходилася при Верховному Керівнику Санітарної і Евакуаційної частини, перетворюється в Дослідну станцію лікарських рослин».

   За рік роботи був складений і опублікований звіт, який є офіційним свідченням започаткування наукової установи. З матеріалів звіту витікало, що роботи проводились по хімії, агротехніці і на колекційній ділянці. Із опублікованого звіту першого року роботи Дослідної станції витікає, що дослідна робота велася на 6 ділянках загальною площею 4,12 десятини, в т.ч. на ботанічній – з 16 видами лікарських рослин (беладонна, м’ята перцева біла, м’ята митчам, м’ята кучерява, шавлія лікарська, валеріана, волоський кріп, аніс, горицвіт, коріандр, рицина, алтея, мак снодійний, кардобенедикт, нагідки, мальва чорна, солодка, золота печатка), на спостережній і дослідній – з 2 видами (ромашка і м’ята перцева). Один з чотирьох розділів звіту присвячений устаткуванню хіміко-фармацевтичної лабораторії при станції та її фінансовому субсидуванню в сумі 5 тисяч карбованців. Причому 500 карбованців закладені до кошторису на 1916 рік, але «до цих 500 крб. прибавилась в подальшому велика сума в 4 500 крб., відпущена за велінням принца А.П. Ольденбургського. Ця сума складається з 3 900 крб., відпущених на устаткування лабораторії, і 600 крб., які складають половину платні хіміка-фармацевта».

   В плані роботи станції, в її програмі сформульовано напрямки наукових досліджень лікарських рослин: агротехніка вирощування лікарських культур і їх насінництво, колекціонування лікарських рослин місцевої та зарубіжної флори та їх акліматизація, а також хімічне дослідження лікарської рослинної сировини та «фармацевтичних продуктів».

   У 1917 році, в зв’язку з нестачею робочих рук і загальною розрухою, заготівля лікарських рослин в Україні була майже повністю припинена. Вивчали лікарські рослини практично тільки на Лубенській станції і в Київському акліматизаційному саду.

   Лубенська станція лікарських рослин не зупиняла роботи і в роки громадянської війни. Спочатку вона була підпорядкована Полтавському губземвідділу, потім перейшла у відання Наркомзему України як Сільськогосподарська дослідна станція по культурі лікарських рослин, а з 1929 року – Українська станція лікарських та етероолійних рослин (УСТАЛАР) Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук.

   У перші 9 років Лубенській станції довелося працювати в умовах земельної та матеріальної незабезпеченості.

   З метою поліпшення наукової роботи в 1925 році станція переводиться в с. Березоточа (12 км на північ від Лубен) в колишній маєток поміщика І.Н. Леонтовича, на місце колишньої селекційної станції Цукротресту, де в одному масиві значилося 457,52 га землі, яка розташована в долині р. Сула.

   «1925 рік, коли Лубенська станція, після переходу до Березоточі, розгорнула свою роботу в зовсім нових, цілком сприятливих умовах, можна вважати за початок другого періоду в житті Станції, – писав її директор М.О. Львов, – Перехід її з умов міського життя, яким можна характеризувати першу добу існування Лубенської станції на приміському клаптикові землі, поставив її в безпосередню близькість до селянської маси, ввів її в життя села. Навколо Лубенської станції за короткий час утворився численний штат плантаторів, що серед них легко пощастило зорганізувати показові дільниці та закласти мережу масових дослідів».

   Після переїзду на нове місце різко змінилася діяльність Станції, збільшилася кількість наукових співробітників (в 1928 році їх було вже 11), поглибилися дослідження по агротехніці, селекції, захисту рослин.

   З 1934 року установа увійшла до мережі новоствореного Всесоюзного науково-дослідного інституту лікарських і ароматичних рослин (ВІЛАР) як Українська зональна дослідна станція.

   З 1929 року до початку Великої Вітчизняної війни на станції змінилось 12 директорів.

   Плідна праця науковців сприяє тому, що на початок 40-х років площі під лікарськими культурами збільшились по м’яті перцевій до 12 тис. га, валеріані лікарській – 8 тис. га, маруні цінерарієлистій – 10 тис. га, під іншими культурами площі становили по кілька десятків гектар.

   Науковці станції приймали активну участь у підготовці фахівців у Лубенському Всесоюзному технікумі лікарських і ароматичних рослин. Станція стає базою як для навчального закладу, так і для допомоги господарствам у вирощуванні лікарських культур і їх зонального вивчення на території України в сітці опорних пунктів.

   У період Другої світової війни з 13 вересня 1941 року по 18 вересня 1943 року станція була окупована, офіційна наукова діяльність припинена. Виключно на ентузіазмі групи науковців, серед яких були Т.А. Чубарова, О.Г. Ніколаєв, М.П. Перепічко, М.П. Ветчиніна, А.А. Германов, Т.А. Товстолес й інші, була продовжена наукова робота та збережена більша частина насіннєвого і посадкового матеріалу, а також узагальнений матеріал.

   Після визволення Полтавщини від фашистської навали, установа відновлює наукову роботу. Повноцінно почали функціонувати відділи: селекції та насінництва, агротехніки, хімії, ботаніки та експериментальна база.

   На початок 50-х років ХХ ст. площі під лікарськими культурами були не тільки відновлені, але і нарощені. У відновленні і розвитку лікарського рослинництва провідну роль зіграла Українська зональна дослідна станція, яка забезпечувала господарства насінням і посадковим матеріалом, організовувала теоретичну і практичну підготовку кадрів для спеціалізованих закладів.

   З набуттям Україною незалежності Станція у 1992 році стає Інститутом лікарських рослин, а з кінця 1998 року реорганізується у Дослідну станцію лікарських рослин УААН.

   60 років тому (1956 р.) розпочалася газифікація м. Полтави.

   40 років тому (1976 р.) споруджено меморіальний комплекс воїнам Південно-Західного фронту на території Шумейкового урочища, що розташоване біля с. Дрюківщини Лохвицького району Полтавської області.

   30 років тому (1986 р.) вчений Кримської астрофізичної обсерваторії АН СССР М.С. Черних відкрив нову планету, яка отримала назву в честь м. Полтава.

   Якщо говорити стосовно ювілеїв видатних особистостей, то хотілося б відмітити такі дати 2016 року:

- 115 років від дня народження Миколи Миколайовича Гришка (1901-1964 рр.), чиє ім’я увійшло в історію біології як автора багатьох праць із генетики, селекції, інтродукції та акліматизації рослин. Він талановито поєднав у собі ботаніка, генетика, ландшафтного архітектора та агронома-селекціонера. Академік АН УРСР (з 1939 р.). Народився у м. Полтаві 6 січня 1901 року.

Все кудись він поспішає,
Завжди мчиться, завжди лине
Неспокійний, ніби птах.
Він на птаха і подібний
Гостроокий, бистроокий,
Ніби крила, в нього руки,
Мов політ у нього кроки,
Мов політ, думок розмах.

                                                                  /Максим Рильський/

   Це все про нього, відомого академіка, засновника ботанічного саду Академії наук України М.М. Гришка, якого академік Гродзинський назвав поетом рослинного світу.

   Він народився у Святий вечір і зробив святу справу – створив сад-красень над Дніпром-Славутичем, і сад цей став не лише зеленою скарбницею нашої України, а й живим пам’ятником своєму творцеві. Сьогодні він носить його ім’я.

   Микола Миколайович Гришко вважав, що Ботанічний сад повинен мати наукове значення, мусить бути великою науково-дослідною установою. Він повинен мати численні, різноманітні, цінні науково-демонстраційні насадження, експериментальні ділянки, оранжереї, теплиці, спеціальні лабораторії, великий гербарій, музей.

   Зазначимо, що за особистої участі Миколи Гришка сюди було завезено понад 800 сортів троянд, бузку та інших оранжерейних рослин з Німеччини. Наслідки досліджень з інтродукції та акліматизації нових для України деревних, чагарникових та декоративних квіткових рослин було підсумовано у фундаментальних працях М.М. Гришка цього періоду.

   І ось у травні 1964 року красень-сад було відкрито.

   «Як у краплі води відбиваються Всесвіту тони, Так збираються тут краєвиди всієї землі. І від дива застиг монастир архаїчний Іони І спинилися з подиву в льоті дзвінкім журавлі», – так відгукнувся на відкриття і на будівництво саду Максим Тадейович Рильський.

   На жаль, академік Микола Гришко не дожив до цієї знаменної події всього лише кілька місяців. Передчасна смерть 4 січня 1964 року обірвала творчий шлях видатного вченого, одного з найяскравіших учених ХХ-го століття. Академік Євген Патон вважав, що саме на таких подвижниках і трималася Академія наук. Ім’я Миколи Гришка знаменувало цілу епоху в житті Академії наук. Ця людина була надзвичайно талановита, наділена великою ерудицією і великим талантом спілкування з людьми.

- 21 січня виповнюється 165 років від дня народження Івана Францовича Павловського (1851-1922 рр.), українського історика-архівіста. Народився він у с. Бобровому Калузької області (Росія). Життя і діяльність пов’язані з Полтавщиною.

- 21 лютого виповнюється 95 років від дня народження Володимира Кириловича Малика (1921-1998 рр.), українського письменника. Народився у с. Новосілках Макарівського району Київської області. Життя і діяльність пов’язані з Полтавщиною, зокрема з Лубнами.

   «Всі свої найголовніші твори я написав з одною метою – виправити духовний хребет нашого народу»,– так чітко, лаконічно і ємко сформулював суть своєї творчості на сторінках щоденника В.К. Малика.

   Палкий патріот України, він своїми творами відкрив для нас приховану правду рідної історії, навчив шанувати своїх пращурів, змусив «глянути на неприкриту правду нашого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». «Добрий знавець історії, майстер створення напруженого сюжету, який, – як відзначив доктор історичних наук Г.Я. Сергієнко, – має щасливу можливість бачити в уяві живі картини давно відшумілого життя і спираючись на скупі, часом поодинокі історичні факти, що дійшли до нас з глибини віків, талановито відтворювати і цілі епохи, і окремі колізії, змалювати пластичні образи видатних діячів минулого, а також ліпити характери вигаданих персонажів».

   З щоденникових записів В.К. Малика:

   «Вірю: читати «Таємний посол» легко, а як важко я його писав! Передусім не було впевненості, що його надрукують. Далека історія, козацтво – кому це було потрібно в 60-ті роки? Владі? Ні, вона робила все, щоб народ забув свою історію, навіть свою назву. Видавцям? Кожен боявся за своє місце. Читачам? Я не знав, чи є ще в Україні ті, хто цікавиться рідною історією, так було все задушено, пригнічено, що здавалося, страх скував уста і душу народу.

   Але працював – одержимо. Хотілося, щоб хоч трішки розбудити, розтривожити той всенародний сон, щоб люди згадали своїх предків, свою історію, свою мову…».

   Історична дійсність майстерно й об’єктивно витворена письменником через призму певної доби. Минуле – мертве. Але людина має пам’ять, розум, науку і має можливість проникнути далеко в глибини історії. А історичний письменник силою знань та уяви «оживляє» це мертве минуле, наближає до нас, робить читача свідком, очевидцем відшумілого. У творах В. Малика історична правда й художня вигадка доповнюють одна одну, поглиблюючи знання читачів про відомі події.

   Друга половина ХVII ст. була чи не найтемніша сторінка в історії українського народу. Після визвольної війни 1648-1654 років і Переяславської ради йому знову довелося пережити дні чорного лихоліття. У період нескінчених воєн і спустошення величезних територій турецько-татарськими і польсько-шляхетськими загарбниками боротьбу проти них могли продовжувати тільки люди небувалої мужності, справжні герої. Жорстока дійсність гартувала волю тих, для кого воля рідного краю була понад усе, робила їх суворими й нещадними, але вони лишалися ніжними синами, люблячими чоловіками, вірними нареченими. Вони вміли любити й ненавидіти, прощати й карати, орати поле й стинати ворожі голови. Їм притаманні найкращі риси людської особистості – дружба й товариськість. Саме 70-80-ті роки ХVII ст. стали історичним тлом для тетралогії В. Малика «Таємний посол». До неї увійшли романи: «Посол Урус-шайтана» (1968 р.), «Фірман султана» (1976 р.), «Чорний вершник» (1976 р.) і «Шовковий шнурок» (1977 р.).

   Задум цього твору виник у В. Малика під впливом відомої картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Розглядаючи картину, письменник подумав: художник зобразив на полотні лише мить з життя цих мужніх захисників своєї землі. Якщо ж написати роман, то можна показати як вони жили, сіяли і збирали хліб, займалися ремеслами, кохали, воювали зі своїми ворогами, страждали в неволі, гинули у війнах. Перш, ніж розпочати написання роману, письменник багато працював в архівах, вивчав історичні документи.

   Основний лейтмотив тетралогії вкладається в таку формулу: дружба і братство дорожчі від усякого багатства.

   Проти хижацько-розбійницької політики турецько-татарських феодалів, які, поневоливши свій народ, намагаються підкорити всю Європу, виступають спільно, однією сім’єю українці, росіяни, болгари, поляки, угорці, австрійці.

   Головний герой тетралогії – молодий козак-розвідник Арсен Звенигора. Він сміливий, розумний, освічений. Це невигадана особа. Напередодні війни кошовий отаман Запорізької Січі І. Сірко послав свого розвідника до Туреччини вивідати її військові плани. Досконало володіючи турецькою мовою, знаючи звичаї та побут ворога, цей винахідливий посланець роздобув та привіз до Запоріжжя фірман султана Магомета Четвертого про загарбницький похід в Україну. Оскільки Україна на той час була в складі Росії, І. Сірко відправив цей документ у Москву. Арсен Звенигора і став прототипом того сміливця.

   Розпочинається тетралогія картиною, характерною для України того часу: на Січ повертається козак Данило Сом, який двадцять шість років тому після зради кримського хана під Берестечком у 1651 році потрапив у полон. Колишній невільник розповідає кошовому отаману І. Сірку, що в одному болгарському селі гибіє в неволі, працюючи на турецького феодала, його брат, і водночас передає звістку про підготовку турецьких правителів до походу на Україну, який відбудеться наступного року. Сірко посилає в турецькі володіння, до Варни, козака Арсена Звенигору з дорученням викупити брата й розвідати, чи й справді турки готують напад. Дорогою козак потрапляє до рук торговця живим товаром. В неволі він знайомиться з росіянином Романом Воїновим, поляком Мартином Спихальським, турком Якубом, болгарином Младеном і іншими. Дружба між ними не гасне впродовж усіх описуваних подій. Доля центрального персонажа твору, а також долі його друзів і рідних тісно переплітається з тяжкою долею всього українського народу в ті часи і визначається подіями, що відбувалися в країні. Особисті мотиви поведінки Арсена – прагнення визволити з неволі свою родину – автор весь час органічно поєднує з громадсько-значимими мотивами його поведінки. Особисті долі, переживання і вчинки В. Малик робить своєрідним каталізатором для захопливої розповіді про історичні долі кількох слов’янських народів, відтворюючи події в повнокровних художніх образах. Більшість персонажів твору постають перед читачем у всій повноті людських характерів. Це стосується як вигаданих героїв, так і відомих історичних осіб таких, як Іван Сірко, Семен Палій, Ю. Хмельницький та інших. В цих останніх вдало поєднуються історизм і документальність з психологічною вірогідністю образів.

   У побудові роману слід відзначити майстерність письменника. Події розвиваються швидко, епізоди подаються в єднанні і націлені на розкриття характерів героїв. Описи України і Туреччини наочні і мають яскраві й характерні деталі, що посилюють реалізм зображуваного.

   Дія епопеї відбувається на Україні, в Криму, Туреччині, Болгарії, Польщі, Австрії – у величезному регіоні, що має багату історію, строкаті природу, побут, звичаї. Автор описує героїчну оборону Чигирина російськими військами й українськими козацькими полками в 1677-1678 роках, «гетьманування» Юрія Хмельницького, оборону Відня в 1683 році. Одні перипетії змінюють інші, а головні герої продовжують мужньо долати перешкоди. Основна ідея тетралогії – тільки народ є носієм патріотичних почуттів і головною рушійною силою у боротьбі поневолювачів і визискувачів – втілена в живих типових образах, які любовно і виразно змальовує автор.

   Тетралогія В. Малика – суто реалістична серія романів, створена на строгій конкретно-історичній основі, в якій показано згубні наслідки для історичного розвитку України, Росії, Польщі татарських наскоків, гніт польських магнатів, російських князів і заможного козацтва. Вражає ерудиція письменника, який так глибоко знає наше минуле, який бачить містки, що ведуть з глибини віків до наших днів.

   Не випадково тетралогія «Таємний посол» внесена до переліку «50 знаменитих українських книг». Отже, можна сказати, що письменник входить до когорти українських класиків, книги якого не втрачають художньої цінності з плином років. Вони живуть і продовжують перевидаватися.

- 22 лютого виповнюється 210 років від дня народження Левка Івановича Боровиковського (1806-1889 рр.), українського поета-романтика, фольклориста, етнографа. Народився у с. Мелюшках Хорольського району.

- 25 лютого відзначатимемо 145 років від дня народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки) (1871-1913 рр.), української поетеси, громадської діячки. Народилася у м. Новоград-Волинському Житомирської області. Життя її пов’язане з Полтавщиною.

   Полтавщина для Лесі Українки – благословенний край і через кровний зв’язок з матір’ю Оленою Пчілкою, і через духовний зв’язок з «батьком української поезії» І.П. Котляревським, на уклін до якого прибула поетеса наприкінці літа 1903 року, коли відкривали йому пам’ятник. У Полтаві Л. Українка стала окрасою в гроні славних діячів літератури: Панаса Мирного, М. Коцюбинського, В. Самійленка, М. Старицького, В. Стефаника та ін. Зберігся будинок адвоката М. Дмитрієва, де вона зупинялася з матір’ю (пл. Леніна, 3). Є й інші будинки, позначені її ім’ям.

   Уперше на Полтавщину, в Гадяч, батьки привезли Ларису в трирічному віці, влітку 1874 року. Пізніше вона бувала тут у зв’язку з хворобою переважно в теплі літні місяці. В 1883 році з червня до 7 серпня гостювала разом з матір’ю в бабусі. Два тижні провела в Гадячі в 1887 році – з 21 серпня до початку вересня; в 1893-у – з 8 червня до 15 серпня. В цей час познайомилася з учителькою А. Макаровою, з якою потім дружила. В середині червня 1898 року приїхала сюди з Криму й прожила до останньої декади серпня. З Гадяча поетеса виїздила в села Будища (Монастирські), Броварки, Ковалевщину, на Цяччин хутір. У 1899-1906 роках, приїжджаючи в Гадяч, письменниця мешкала переважно на хуторі Зелений Гай, що за 2 кілометри од міста (тепер околиця Гадяча).

   З Києва Леся приїздила сюди через Бахмач, Ромни до Лохвиці, а далі в кареті «полтавським широким шляхом» до Гадяча. Відпочиваючи й лікуючись на берегах Псла, поетеса займалася також творчістю. Тут написала вірші «Роберт Брюс, король шотландський» (1893 р.), «Порвалася нескінчена розмова...» (1898 р.), перекладала російською мовою власну п’єсу «Блакитна троянда» (1898 р.) й оповідання О. Кобилянської «Голосні струни» (1899 р.) та ін. З Гадяча писала листи М. Драгоманову, М. Павлику, В. Гнатюку та ін.

   Дача в урочищі Зелений Гай була збудована О. Пчілкою спеціально для Лесі Українки. Тут влітку 1899 року гостювала Ольга Кобилянська, в різні роки бували її друзі: С. Мержинський, К. Квітка, Ф. Красицький, Г. Хоткевич та ін. Тут поетеса написала такі твори: «Сфінкс», «Ра-Менеїс» (1900 р.), «Ніобея», «Осінні співи» (1902 р.), «Напис в руїні» (1904 р.), «Три хвилини» (1905 р.), «Тиху задуму вечірню», «Пророк» (1906 р.), писала оповідання, статті, листи. Влітку 1904 року в Зеленому Гаю художник Фотій Красицький намалював портрет Лесі Українки.

   Поетеса слідкувала за громадсько-культурними подіями на Полтавщині, цікавилася людьми, яких тут знала, дбала про поповнення громадської бібліотеки. Їй дуже подобалися гадяцькі краєвиди і вона вважала, що там така Україна, що «українішої» й нема ніде. Писала матері з Одеси: «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе, на тихі води, на ясні зорі: все здається, що там скоріше минеться моя втома...» Вона друкувалася в часописі «Рідний край», цікавилась прогресивною газетою «Полтавщина». В 1908 році з ініціативи Л. Українки була послана на Полтавщину фольклорногетнографічна експедиція для збирання і запису на фонограф народних дум (керував Ф. Колесса).

   На смерть співачки досвітніх вогнів відгукнулися телеграмами селяни Опішні, Мануйлівки, Остап’євого та ін. На похороні була присутня полтавська делегація. Ім’ям Л. Українки в Гадячі названо центральну вулицю, районну бібліотеку, якою вона користувалась. При цій бібліотеці створена літературно-меморіальна кімната. На Полтавщині широко було відзначено 100-річчя (1971 р.) та 120-річчя (1991 р.) від дня народження видатної української поетеси.

- 1 березня виповнюється 170 років від дня народження Василя Васильовича Докучаєва (1846-1903 рр.), фундатора генетичного ґрунтознавства, вчення про географічні зони, наукової класифікації ґрунтів. Народився у с. Милюковому на Смоленщині (Росія). У 1871 р. закінчив Петербурзький університет, з 1883р. – його професор. У 1888-1894 рр. на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. Було складено ґрунтові карти губернії, створено природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В.В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В.І. Вернадський, академік К.Д. Глінка (1867-1927 рр.), академік Ф.Ю. Левінсон-Лессінг (1861-1939 рр.).

- 6 березня виповнилося б 85 років від дня народження Олександра Івановича Білаша (1931-2003 рр.), українського композитора, поета, громадського діяча, Героя України, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка. Народився у с. Градизьку, тепер смт Глобинського району. З його ініціативи у 2000 р. започатковане обласне свято «Пісенне джерело».

- 12 березня, 90 років тому (1926 р.) у м. Полтаві відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, українському поету, художнику, мислителю. Пам’ятник було споруджено за проектом І.П. Кавалерідзе із залізобетону.

   Пам’ятник видатному сину українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку в Полтаві відкрито 12 березня 1926 року. Знаходиться монумент у мальовничому Петровському парку навпроти Краєзнавчого музею. Споруджений він за проектом українського скульптора, уродженця Полтавщини І.П. Кавалерідзе.

   Іван Петрович Кавалерідзе (1887-1978 рр.), скульптор, сценарист і кінорежисер, драматург і прозаїк, оригінальний творець, що залишив слід у духовній культурі українського народу, народився на хуторі Ладинському поблизу міста Ромни колишньої Полтавської губернії. Дитинство Івана минуло в селі Талалаївці, де навчався в земській школі. Завдяки дядькові С.А. Мазаракію, художнику й археологу, І. Кавалерідзе вступив до Київського художнього училища, де під керівництвом Ф. Балавенського розвивав хист до ліплення. Першою успішною курсовою роботою в училищі стала композиція «Творчість». В основі її – думка про утвердження правди в прекрасному. В 1909-1911 роках Іван Петрович навчався в Петербурзькій Академії мистецтв та Паризькій майстерні скульптора Н. Аронсона. На той час він був автором скульптурного портрета Ф. Шаляпіна (1909 р.), пам’ятника княгині Ользі у Києві (1911 р.), Тарасу Шевченку в Ромнах (1919 р.).

   У 1924 році Іван Кавалерідзе очолив в Харкові творчу майстерню, створену із обдарованих безпритульних дітей. Замовлення на виготовлення пам’ятника Т.Г. Шевченку в Полтаві було першим для майстерні.

   Зараз мало кому відомо, що спершу пам’ятник мали відкрити до 8-ї річниці Жовтневої революції, і роботи по його спорудженню були в основному закінчені восени 1925 року. Але відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку було 12 березня 1926 року. З нагоди цієї події відбувся багатолюдний мітинг жителів Полтави, навколишніх сіл та гостей з інших міст. Коли спало покривало, полинула добре знайома всім чудова мелодія композитора Г.П. Гладкого, і кількатисячний хор заспівав «Заповіт». Цим незвичним хором керували добре відомі полтавцям композитори В.М. Верховинець та Ф.М. Попадич.

   Пам’ятник виконано із залізобетону. Висота фігури – 1,8 м, постаменту – 3,2 м. На його формах позначився вплив художніх принципів конструктивізму. Матеріал, незвичний для монумента, відповідає його формам. П’єдестал подано як асиметричне нагромадження площин і обсягів, з яких органічно виростає постать поета. Суворий лаконізм, узагальнені композиції форм пам’ятника створюють образ борця за свободу, за народну справу. На одній із площин вирізьблено слова із «Заповіту» «…І вражою злою кров’ю волю окропіте».

   Під час Великої Вітчизняної війни пам’ятник лишився не зруйнованим остаточно, але пошкодженим. Після вступу до Полтави німці прокладали кабелі зв’язку та електрики до своїх штабів та тилових служб. Пам’ятник Т. Шевченку чимось став їм на заваді, і якийсь німецький вояк молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури. По цим щербинам на бетоні німці проклали кольорові електрокабелі. Іншу історію розповідає в своїх спогадах Ярослав Курдидик, український вояк і поет, який у 1942 році був у Полтаві: «Я повертався з Полтавського музею… коли зирк: недалеко від пам’ятника зупинилось військове авто, а з нього вийшли німецькі вояки і пішли в напрямок пам’ятника, почали його оглядати і вилазити на нього…

- Що ви хочете робити з цим пам’ятником? – запитую, звертаючись до молодого лейтенанта…

- Я маю наказ розсадити оцього Леніна.

- Так це ж не Ленін, пояснюю йому, – а найбільший український поет Шевченко.

- Який там український поет Шевченко? Голова у нього лиса, вуса. Я вже не один пам’ятник Леніна перевернув…».

   І тільки втручання німецького командування, клопотання самого Я. Курдидика допомогло зберегти пам’ятник.

   Вдруге доля пам’ятника була під загрозою вже після війни, у 1947 році. Як згадує тодішній головний архітектор Полтави Л.С. Вайнгорт, в цей час до міста завітав перший секретар ЦК КПУ Микита Хрущов. При знайомстві з Полтавою він звернув увагу на пошкоджений пам’ятник Т.Г. Шевченку. «…Хрущов просить мене пояснити, в якому стилі виконано пам’ятник. Відповідаю: - В стилі конструктивізму, із залізобетону. Микита Сергійович… звертає увагу на пошкодження пам’ятника і потім говорить: «Цей пам’ятник є незрозумілим для народу, його не слід реставрувати… Батько українського народу заслуговує на те, щоб у Полтаві стояв новий пам’ятник із бронзи, такий, як у Києві». «До нового пам’ятника справа не дійшла, - пише далі Л. Вайнгорт, - але місцеве начальство довгий час не дозволяло провести реконструкцію пам’ятника. Майже десять років після візиту Хрущова він стояв порушений… Тільки наприкінці 50-х років… один із керівників виніс догану міському керівництву за пошкоджений пам’ятник».

   У 60-х роках ХХ ст. в СРСР розгорнулася боротьба з «формалізмом у мистецтві». Під загрозою опинився і пам’ятник Тарасу Шевченку у Полтаві, який різко критикували представники партійної номенклатури. Пам’ятник Т. Шевченку у Сумах демонтували. А полтавський потребував термінового ремонту. Кошти на це, з огляду на розгорнуту кампанію, не виділялися. Щоб зберегти пам’ятник, 90-річний Іван Петрович Кавалерідзе запропонував замінити бетонний постамент на бронзовий, навіть виділив із власних коштів сто тисяч карбованців. Але пам’ятник відстояли, частину коштів використали на реставрацію – «одягнули» Кобзаря у кварцовий розчин, решту повернули скульптору.

   У 1978 р. в останньому інтерв’ю Іван Кавалерідзе на питання «Які свої твори він вважає одкровенням?» – автор назвав пам’ятники княгині Ользі у Києві, Артему в Бахмачі та Тарасу Шевченку в Полтаві. Останній ремонт пам’ятника було зроблено у 2008 році.

- 17 березня виповнюється 140 років від дня народження Вадима Михайловича Щербаківського (1876-1957 рр.), українського етнографа, археолога. Народився у с. Шпиченцях Сквирського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Життя і діяльність пов’язані з Полтавщиною.

   Народився Вадим Щербаківський у сім’ї священика. Навчався в гімназіях Києва та Ніжина. У 1895 р. вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1897 р. – на математично-природничий факультет Московського університету. 1898 р. був заарештований у зв’язку з революційною діяльністю і до 1902 р. перебував під наглядом поліції. З 1901 р. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. Протягом 1902-1904 рр. здійснював експедиції по селах Київської губернії з метою виявлення пам’яток народного мистецтва. Брав участь в організації виставки українського народного мистецтва в Київському художньо-промисловому і науковому музеї (1906 р.). 1907 р. знову був заарештований; того ж року виїхав за кордон, працював в Австрії та Італії. Був співробітником Національного музею у Львові (1907-1910 рр.), навчався у Львівській реставраційній майстерні, співробітничав у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. 1911 р. повернувся до Києва, пізніше переїхав до Полтави. З 1912 р. працював у Полтавському природничо-історичному музеї, проводив археологічні розкопки на території губернії. У 1917 р. очолив Український народний університет при Народному музеї Полтавщини, був обраний членом Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні і Комітету охорони пам’яток Полтавщини. З 1918 р. викладав археологію в Полтавському українському університеті, був головою Українського наукового товариства дослідження і охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. 1922 р. емігрував до Праги. Того ж року був обраний доцентом Українського вільного університету (УВУ) по кафедрі археології, 1926 р. – професором. У 1929-1930 та 1938-1943 рр. обіймав посаду декана філософського факультету УВУ; водночас викладав археологію та етнографію в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Був одним із засновників Українського історико-філологічного товариства в Празі (1923 р.), керівником кафедри передісторії Української Могилянсько-Мазепинської Академії у Львові (1939 р.). 1945 р. виїхав до Німеччини, де був ректором УВУ у Мюнхені; 1951 р. – до Великої Британії. Помер у м. Брайтоні, похований у Лондоні.

   Досліджував історію українського народного мистецтва («Cтаре мистецтво в Галичині», 1911 р.; «Матеріали до вивчення Полтавщини», 1919 р.; «Основні елементи орнаментації українських писанок та їхнє походження», 1926 р.; «Українське мистецтво», 1938 р.; «Матеріали до історії українського мистецтва», 1944 р.), українську церковну архітектуру («Дерев’яні церкви на Україні і їх типи», 1906 р.; «Галицькі церкви», 1915 р.; «Церковна архітектура», вид. 1958 р.), культуру доісторичної і ранньоісторичної доби на території України («Про українську протоісторію», 1935 р.; «До проблеми географії праслов’ян», 1936 р.; «До питання про так звані точки трипільської культури», 1942 р.; «Кам’яна доба в Україні», 1947 р.; «Про скіфів та їхнє мистецтво», 1956 р.). Переклав українською мовою повість М. Гоголя «Cтрашна помста» (1919 р.).

- 6 квітня виповнюється 180 років від дня народження Миколи Васильовича Скліфосовського (1836-1904 рр.), хірурга, ученого, педагога. Життя і діяльність пов’язані з м. Полтавою.

- 7 квітня, 90 років тому (1926 р.) засновано Полтавську гравіметричну обсерваторію, тепер Гравіметрична обсерваторія інституту геофізики ім. Субботіна.

- 15 квітня виповнюється 95 років від дня народження Георгія Тимофійовича Берегового (1921-1995 рр.), льотчика-космонавта СРСР, Двічі Героя Радянського Союзу (1944 р., 1968 р.), заслуженого льотчика-випробувача СРСР (1961 р.). Народився у с. Федорівці Карлівського району. У жовтні 1968 р. здійснив тривалий політ на космічному кораблі «Союз – 3» і маневрування та зближення з безпілотним космічним кораблем «Союз – 2», нагороджений 2 Орденами Леніна, іншими орденами та медалями.

- 5 серпня виповнюється 150 років від дня народження Володимира Миколайовича Леонтовича (1866-1933 рр.), українського письменника, літературного критика, історика, мемуариста. Народився в с. Оріхівці Лубенського повіту Полтавської губернії (тепер Лубенський район Полтавської обл.).

   Один зі славних синів України, який переймався національною ідеєю, жив і працював для рідної землі. Він належав до київської «Старої громади», «Просвіти», Товариства українських поступовців. Редагував та утримував журнали «Нова громада», «Рада». Під час складного для української освіти періоду (коли діяли Валуєвський та Емський укази) В. Леонтович вимагав навчання рідною мовою, укладання українських підручників і присутності в шкільних бібліотеках книжок українського письма.

   З 1906 р. – один із видавців (разом із В. Симиренком та Є. Чикаленком) першої щоденної української газети «Громадська думка», згодом – «Рада». У 1917 р. – один із засновників Української Центральної Ради. У 1918 р. – міністр земельних справ Української Держави в уряді гетьмана П. Скоропадського. За короткий час Леонтович розробив унікальний проект Земельного закону, одного з найдемократичніших у світі, який був би актуальним і сьогодні.

У 1919 р. після поразки Української революції був змушений емігрувати. В еміграції жив у Болгарії та Чехії.

   Письменник мав особливий помірковано-реалістичний світогляд. Він ніколи не плекав марних ілюзій, його не захопив своєю ілюзорністю соціалізм. Це була надзвичайно нетипова, «незручна» людина у громадському житті, яка не йшла «в ногу з часом», але зайняла своє суверенне, значиме місце в історії літератури кінця XIX - початку XX століть.

   Поряд з громадсько-політичною діяльністю проявив себе блискучим проникливим літературним критиком. Особливістю його прози було колоритно змальоване містечкове життя. У стилі письма дивовижно поєднував старе і нове: він точний, дисциплінований, традиційний, але водночас не протистоїть модернізму.

- 30 вересня виповнюється 175 років від дня народження Михайла Петровича Драгоманова (псевдоніми – М. Галицький, П. Кузьмічанський, П. Петрик, Українець та ін.) (1841-1895 рр.), історика, філософа, економіста, публіциста, літературознавця, фольклориста. Народився у м. Гадячі.

- 2 жовтня виповнюється 110 років від дня народження Івана Павловича Багряного (Лозов’яга) (1906-1963 рр.), українського письменника, публіциста, політичного діяча з діаспори, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992 р., посмертно). Народився у м. Охтирці, тепер Сумської області.

- 15 жовтня – 95 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка (1921-1989 рр.), українського поета, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор багатьох відомих пісень («Києве мій», «Фронтовики», «Сивина» та ін.), створених у співдружності з композиторами О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, І. Шамо та ін. Народився у с. Березовій Рудці Пирятинського району.

   На батьківщині поета у вересні щорічно проводиться обласне свято «Осіннє золото».

- 9 листопада цього року виповнилося б 100 років Леоніду Петровичу Бразову (1916-1994 рр.), українського письменника. Народився у с. Ладижиному Машівського району.

   Л.П. Бразов народився 9 листопада 1916 року в сім’ї селянина Михайла Сидоровича Дудченка і його дружини Софії Купріянівни. Родина, як на той час, була освіченою. Але дитинство майбутнього письменника виявилося багатим на суворі життєві іспити. Коли йому ледве виповнилося три роки, батько помер від тифу, а мати з дітьми переїхала до брата в Полтаву. Там вона зустріла прекрасну людину – робітника Петра Лаврентійовича Безобразова, який усиновив молодшого Леоніда. Так Леонід Михайлович Дудченко став Леонідом Петровичем Безобразовим, відомим тепер під псевдонімом Леонід Бразов.

   У Полтаві Леонід закінчив школу-семирічку, потім фабзавуч, став працювати слюсарем на турбомеханічному заводі. Хлопця тягло до знань, і він вступає на робітфак, а потім до інженерно-будівельного інституту. Але виявляється, що техніка – не його покликання. Тому Л. Безобразов обирає іншу спеціальність – вступає на філологічний факультет учительського інституту.

   Навчання в інституті припало на час, коли в країні на повну розкручувався маховик сталінських репресій. Як і інші викладачі та студенти, другокурсник Леонід Безобразов був заарештований за приналежність до троцькістської організації (за пізнішим формулюванням – до Спілки визволення України). У тюрмі він просидів майже рік. До суду справа так і не дійшла, і у лютому 1939 р. всі звинувачення з юнака були зняті. Після звільнення ще зовсім молодий Л. Безобразов екстерном закінчив інститут і поїхав на Донбас працювати сільським учителем.

   А далі була війна: добровольцем пішов на фронт у перші дні війни, а закінчив у 1944 р. у Східній Пруссії через тяжке поранення, коли підірвався на протипіхотній міні і втратив ногу. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступенів, Червоної Зірки, медалями. Тут же почався і його літературний шлях, тут виник і його псевдонім – Леонід Бразов.

   Навесні 1945 року демобілізований Леонід Бразов повертається до зруйнованої Полтави, у своє рідне місто, щоб зостатися тут назавжди, змалювати його у творах, стати відомим письменником. І із травня того ж 1945 р. він штатний співробітник газети «Зоря Полтавщини». У повоєнні роки працював на обласному радіо, очолював книжково-газетне видавництво, став фундатором молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Журналістика давала йому змогу постійно бути у вирі подій, спілкуватися з безліччю людей. Усе це дуже знадобилося , коли журналіст став професійним літератором.

   Свою першу книжку «Вірне серце» Л. Бразов написав під враженням пережитого на війні і опублікував у 1961 році. Її тепло зустріли і читачі, і критика. Успіх спонукав до нових творчих пошуків, прагнулося глибше зануритися у суть людських взаємин, порушити актуальні філософсько-етичні проблеми. За життя письменником видано 21 книжку загальним накладом понад 700 тис. примірників. Вони виходили в основному у видавництвах Києва і Харкова накладом 50-75 тис. Художні твори малої форми або фрагменти майбутніх книжок друкувалися і в газетах, журналах, альманахах.

   Л. Бразов є автором книг: «На початку шляху» (1962 р.), «Фортеця» (1974 р.), «Живим не байдуже» (1978 р.), «Так далеко, так близько» (1981 р.), «Тамрі» (2001 р.) та багатьох інших. Член СП СРСР з 1965 року. Героями романів, повістей, оповідань, п’єс Л. Бразова були люди різних професій, характерів і доль, але всіх їх об’єднує спільне покликання – творити добро на рідній землі. Письменник був закоханий у рідну Полтаву, яку описав у своїх численних творах під іменем Прослави.

   Помер 4 квітня 1997 року на 81-ому році життя. На фасаді будинку, де він прожив 35 років встановлено меморіальну дошку. З 2007 р. Полтавською обласною радою започатковано Полтавську обласну премію імені Леоніда Бразова, яка присуджується за досягнення в галузі сучасної української літератури.

- 27 листопада виповнюється 115 років від дня народження Михайла Ореста (Зерова) (1901-1963 рр.), українського поета другої хвилі еміграції. Його поезія засвідчила новий, вищий, щабель філософської й естетичної зрілості української літератури. Народився у м. Зінькові.

- 5 грудня виповнюється 85 років від дня народження Григора Михайловича Тютюнника (1931-1980 рр.), українського письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Народився у с. Шилівці Зіньківського району.

- 13 грудня виповнюється 170 років від дня народження Миколи Олександровича Ярошенка (1846-1898 рр.), російського художника. Народився у м. Полтаві.

   М.О. Ярошенко (1/13.12.1846 р., Полтава – 25.06/7.07.1898 р., Кисловодськ) – живописець і рисувальник, типовий представник «ідейного реалізму»; генерал-майор.

   Народився Микола Ярошенко в Полтаві в родині кадрового офіцера. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Перший кадетський корпус у Петербурзі, Павловське і Михайлівське артилерійські училища, Михайлівську артилерійську академію (1870 p.) Одночасно у 1867-1874 рр. відвідував вечірні класи Академії мистецтв і рисувальної школи Товариства заохочення художників. Після випуску протягом 25 років працював у Петербурзькому Арсеналі (Патронному заводі), просунувшись службовою драбиною до генерала. Закоханий у свою військову професію, М. Ярошенко все ж знайшов справжнє покликання в мистецтві. Світогляд митця формувався в напруженій суспільній атмосфері 70-х років XIX ст. Революційно-демократичні кола інтелігенції, з якими він зблизився, вимагали від мистецтва відображення і критики суспільних явищ. У 1875 p. M. Ярошенко дебютував на 4-й пересувній виставці передвижників, а наступного року був прийнятий в члени Товариства і зразу ж обраний до правління. З 1887 p. М. Ярошенко став ідейним керівником Товариства. Сучасники називали його «совістю російських художників». Художник-громадянин приніс у мистецтво передвижників особливе коло гостросюжетних образів. Першим серед вітчизняних живописців він втілив образ робітника, першим змалював образи студентської молоді. Особливо його приваблювали люди, пов’язані з революційним рухом. Картини М. Ярошенка тенденційні, деякі є насправді мальованою агіткою, але всі вони написані з великим почуттям. Художник створив також ряд портретів сучасних йому діячів культури. Найвідоміші твори: «Кочегар» (1878 p.), «В’язень» (1878 p.), «Студент» (1881 p.), «Курсистка» (1883 p.), «Скрізь життя» (1888 p.); портрети П. Стрепетової, Д. Менделєєва, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, В. Короленка, О. Плещеева, М. Ге; пейзажі. На українську тематику створив картини: «Дівчина з рогачем» (1864 р.), «Сліпі каліки під Києвом» (1879 р.), «Жебраки в Києво-Печерській лаврі» (1879-1880 рр.). Наприкінці 1880-х років розладнане здоров’я змусило М. Ярошенка перебратися на Кавказ. У 1892 p. він вийшов у відставку, вирішивши присвятити останні роки життя виключно мистецтву.

   Художник купив невелику маєтність у Кисловодську, де й помер від сухот 52 років від роду. Згідно із заповітом вдови художника в 1917 p. Полтаві була передана мистецька колекція, до якої входило понад 100 картин і етюдів М. Ярошенка, 23 альбоми з його малюнками а також чимало творів інших художників-передвижників. Ця колекція стала основою музейної збірки, на базі якої у квітні 1919 p. було відкрито Полтавську картинну галерею, зараз це Полтавський художній музей (галерея мистецтв) ім. Миколи Ярошенка.

- 25 грудня, 70 років тому (1946 р.) у м. Полтава відновлено літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка. У період німецько-фашистської окупації Полтави експозицію музею евакуйовують до м. Свердловська. Сам будинок зазнав значних руйнувань. У грудні 1946 року до 25-ої річниці від дня смерті письменника дім-музей В.Г. Короленка було відновлено. Протягом 1978 року проведено реекспозицію – відновлено меморіальну квартиру письменника.

   Музей видатного письменника-демократа Володимира Короленка розпочинає свою діяльність у 1928 році з виставки «Життя і творчість Володимира Короленка», організованої з нагоди 75-річчя від дня народження письменника. На основі цієї виставки у 1940 році було створено музей, завідувачкою якого стала донька письменника Софія Володимирівна.

   Нині до музейного комплексу входять: меморіальна садиба письменника – пам’ятка історії кінця XIX - поч. XX століть, флігель, де міститься виставкова зала, та могила письменника і його дружини на території міського парку «Перемога».

   Музейна експозиція містить понад 10 тис. експонатів, серед яких особисті речі письменника та його родини, велика бібліотека, твори образотворчого мистецтва, рукописи циклу сибірських оповідань, «Історії мого сучасника» тощо.

   У різні роки гостями затишного короленківського будинку були Іван Тобілевич, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Валентин Катаєв, Іван Козловський.

   Працівники музею свято зберігають дух і велич будинку В. Короленка. Відроджені традиції його дому: літературно-мистецькі вечори, новорічні дитячі свята «Біля Короленківської ялинки». По закінченні знайомства з експозицією музею його відвідувачів чекає смачний короленківський чай з цілющого різнотрав’я.

   Садиба письменника, його могила 1921 року (парк «Перемога») занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України в статусі пам’ятки національного значення.

   Це, звичайно, не всі дати, які значимі у 2016 році. З повною версією календаря подій на наступний рік можна ознайомитися на сайті ПОУНБ ім. І.П. Котляревського (http://www.library.pl.ua).

 

Завідуюча відділом краєзнавства ПОУНБ ім. І.П. Котляревського Приходько Тетяна Анатоліївна.

Наверх ↑